Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Порожня могила, Джонатан Страуд 📚 - Українською

Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Порожня могила" автора Джонатан Страуд. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 74 75 76 ... 103
Перейти на сторінку:
ти робиш?! — просичав Кіпс. Укриті інеєм пір’їни стирчали на його каптурі, наче вусики якоїсь комахи. — Це не найкоротший шлях!

— Мені не подобається той чолов’яга на вулиці, — пояснив Локвуд. — І до того ж він там не сам-один, бачиш? Ще двоє дорослих і одна дитина... Ми повинні будь-що обминути їх. Доведеться кружляти.

Сказати це, одначе, було простіше, ніж зробити. Вулиці більше не порожнювали — кожною з них щось пересувалось у тумані. В отворах вікон з’явились темні постаті, що нерухомо зирили в небо, а в замерзлих пісочницях скраю міських парків заворушились крихітні дитячі фігурки. На зупинках почали шикуватись черги дорослих постатей — вони, напевно, чекали автобусів, які ніколи не приїдуть. Тротуарами вирушили чоловіки в ділових костюмах і краватках, жінки — з невидимими дитячими візками. І все це було мовчазне, сіре, немов на вицвілій старій фотографії; обличчя примар біліли, наче кістки. «Загублені душі», — згадала я слова черепа і зрозуміла, що він мав рацію. Вони загубились у часі й просторі, загубили самі себе, повторюючи без усякого глузду одні й ті самі дії.

Ми старанно оминали мешканців темного міста, проте від нескінченних кружлянь скоро втомились і почали блукати. Нещадний холод і напруження просто-таки жерли нашу енергію, й від цього не рятували навіть накидки. Сам Локвуд стишив ходу, а Джордж, і без того кволий після хвороби, взагалі ледве переступав ногами. Мені довелось узяти його під руку.

— Мені не подобається, Люсі, що ми залишаємо по собі сліди, — трохи згодом прошепотів він.

— Тобто сліди наших ніг? — перепитала я. Подекуди на бруківці видніли ледь помітні відбитки чиїхось босих ніг, на тлі яких відразу впадали в око глибокі, чіткі сліди наших чобіт.

— Їх також. А найголовніше, пару, — пояснив Джордж. І це була чистісінька правда. Наші вкриті памороззю накидки спалахували сріблястими язичками полум’я під натиском надприродного холоду, і в повітря здіймались хмаринки сірої пари, що пливли за нами. — Боюся, що вони можуть зачути цю пару. Скажімо, нанюхати.

— Так, я згодна, — кивнула я.

— У нас, до речі, є зброя, — зауважив Кіпс, який почувався, здається, краще за нас усіх. Кожне перехрестя він долав першим і часто виходив у розвідку. — У мене, скажімо, збереглась каністра з магнієм, а ще є рапіри...

Я хитнула головою. Мої руки й ноги обважніли, я засапалась.

— Тут усе по-іншому, Квіле. Не так, яку нас. Коли ми з Локвудом раніше побували тут, то я пробувала кинути каністру, й нічого не вийшло. Я навіть не знаю, чи допоможе тут рапіра. Повір мені: якщо нас помітять, залишиться хіба що тікати.

Ми вийшли туди, де в нашому Лондоні починалась широка, залюднена Оксфорд-стріт. Будинки тут стали вищі, туман стелився між ними, наче вода в білій лагуні. Фасади крамниць і готелів узялися глибокими тріщинами; деякі з них тяглись аж до бруківки й зламували асфальт, шматки якого виступали з туману вгору, мов акулячі плавці. Тут мерців стало ще більше, пересувались вони швидше й здавалися схвильованішими. Кілька разів нам довелося ховатись у темних дверях будинків, пропускаючи повз себе сірі постаті. Проте духи, якщо й помічали наші сліди, ніяк не реагували: відчувалося, що їх вабить до себе щось дужче, важливіше.

Що саме це було, ми довідались трохи згодом. Ми вийшли на відкриту площу, де з клаптиків промерзлої землі стриміли темні, без жодного листка дерева. Площу зусібіч оточували високі конторські будинки, а біля них зібрався величезний натовп мерців. Огорнуті густим туманом, вони стояли спинами до нас, проте ми могли виразно розгледіти, як по-різному були вбрані ці чоловіки, жінки й діти. Вони не стояли нерухомо, а увесь час тупцяли й переходили з місця на місце, а їхня увага була прикута до якоїсь темної й водночас переливчастої речі, що висіла перед ними.

Хоч ми вже ледве плентались і подолали хіба що пів дороги до Будинку Фіттес, нам залишалось тільки зупинитись і спостерігати за тим, що тут відбувається.

Якщо ви запитаєте мене, що то за річ висіла в повітрі, я відразу скажу вам, що то були двері, щоправда, химерні, не подібні до жодних дверей у світі. Вони видніли невисоко над землею, просто в центрі тієї невеличкої площі. Ці двері не мали ніяких прикрас, просто чорний прямокутник та й годі. З одного боку, щоправда, цей прямокутник скидався майже на овал, а з іншого здавався пласким, наче аркуш паперу. Проте з усіх боків краї цих дверей залишались розмитими, нечіткими, ніби зітканими з повітря, в якому висіли ці двері. Посередині дверей мерехтіло щось подібне до зірочок. Зараз я спокійно розповідаю про це диво, а тоді воно неабияк приголомшило нас. Заціпенівши, ми стояли скраю площі й далі спостерігали за цим химерним видовищем.

— Це Джерело? — прошепотів Кіпс. — Двері додому, до нашого світу? — він облизав свої змерзлі вуста. — Вони так ваблять мене до себе...

— Це не Джерело, — заперечила Голлі. — Це щось інше.

— Здається, за цими дверима схована якась принада для них, — зачаровано промовив Локвуд. — Погляньте, вони хочуть потрапити туди, але не можуть.

І справді, мерці докладали шалених зусиль, щоб наблизитись до дверей у повітрі, однак їх стримувала якась перепона. Цією перепоною виявилась потворна огорожа — срібляста, блискуча, явно змайстрована людськими руками. Вона нагадувала сітки, які ми носимо з собою для запечатування Джерел, тільки її було зроблено не з кілець, а з маленьких шпичаків, на вістрях яких мерехтіли білі вогники. Поки ми дивились на це, один з привидів на площі не втримався, вибіг із натовпу й кинувся до огорожі. Щось вибухнуло, спалахнуло, привид упав на спину й заборсався. На вістрях шпичаків затремтіли нові білі вогники, а натовп схвилювався ще дужче.

— Це робота Маріси, — прохрипів Джордж. — Нам було цікаво, де вона бере для себе плазму. Тепер ми це знаємо.

— Вони в пастці, — підхопила я. — Бідолахи. Вони не можуть вибратися звідси...

Мені стало шкода цих горопашних привидів і водночас украй закортіло підібратись якнайближче до цих дверей у повітрі. Я розуміла, що це небезпечно, що я опинюся серед натовпу збуджених мерців... І все-таки ступила крок уперед. Квіл і Голлі зробили те саме.

— Стривайте! — Локвуд шаленим зусиллям волі відірвав погляд від дверей. — Озирніться!

Його крик розвіяв чари, що огорнули нас. Ми обернулись. На вулиці, якою

1 ... 74 75 76 ... 103
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Порожня могила, Джонатан Страуд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Порожня могила, Джонатан Страуд"