Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

— Спасибі, — Гнат був ладен його обійняти.

— Не варто подяки! Я ж вінчав ваше подружжя, а потім хрестив Остапа... І не поділяю загальну думку щодо сіроманців. Колись перших християн так само переслідували, а ми, нащадки мученицької віри, нині вподобилися своїм гнобителям, — священник знову перехрестився. — Вибачте, це я готуюся до недільної проповіді... Що скажете, якщо я навчатиму вашого сина окремо?

Гнат давно не відчував приязних почуттів до людини в рясі. Від грошей священник навідріз відмовився, тож Гнат поставив десять свічок за його здоров'я.

Остап новині не зрадів, але погодився, що так буде краще.

— Мама не каже, бо не хоче засмучувати, але її теж дражнять, — додав хлопець тихо. — Тобі просила не казати...

— Розповідай.

— Дехто перестав вітатися, а дехто прокльонами зустрічає. Не так, як зазвичай сваряться, а насправді... Ось, — набурмосився Остап.

— Хто проклинає, не пригадуєш?

— Терещенки, — хлопець показав на сусідську хату.

— Добре... Йди-но тепер до мами та розкажи їй про свої нові уроки, нехай зрадіє. Я навідаюсь у гості до Терещенків, незабаром повернуся.

У ньому клекотіла ненависть. Гнат хотів придушити малих виродків, які дражнили його сина, та голіруч вирвати серця тих, хто сміє клясти його дружину. Він увірвався до сусідської хати, саме коли Терещенки сіли вечеряти.

— Ані руш! — Бойко вихопив шаблю.

Вони пише пороззявляли роти, ніхто навіть не смикнувся. Гнат кілька секунд вивчав перелякані обличчя, а потім помітив клятий «Літопис» — книжка лежала на одній зі скринь. Ударом шаблі він її розполовинив та викинув у грубку.

— Ще раз хтось із вас образить мою дружину... Ще раз я почую про зневагу до моєї родини, — прогарчав Гнат.

Зблідлий голова родини озвався запопадливо:

— Ми вас дуже поважаємо, пане Бойку, і вашу дружину також... І сина! Дуже поважаємо всю вашу родину. Вибачте, якщо щось раптом негаразд... Жодного кривого слова! Більше ніколи не...

Гнат хряснув дверима, не дослухавши його мекання. Уляна саме накривала стіл до вечері. Глянула на обличчя чоловіка та шаблю в його руці.

— Терещенки вибачаються за завдані образи, — доповів Гнат і поклав перев'язь біля стільця. Остап негайно повторив за ним.

— Які ґречні люди, — відповіла Уляна. — Сідай, поки не схололо.

Вони їли мовчки, аж раптом Гнат спитав:

— Може, ти хотіла б переїхати? В інший паланок чи навіть полк. Чи, може, до міста? Де нас ніхто не знатиме.

Вперше він натякнув їй на мрію. Остап захоплено підняв брови.

— Ні, — відрубала Уляна, не роздумуючи. — Мене не лякають плітки та прокльони, Гнате. Криві погляди? Та хай їм повилазить. Тут моя земля! Я звідси нікуди не поїду!

Характерник поцілував її, Уляна розчервонілася. Він напхав рота свіжим пухким хлібом і вкотре подумав, як йому пощастило з дружиною. Авжеж, вона захоче переїхати, щойно побачить придбаний хутір. Залишилося накопичити зовсім небагато...

Та «Літописом Сірого Ордену» справа не завершилася. Гнат знав, що хвиля так просто не вщухне, і черговим свідченням стала передня шпальта у «Віснику Гетьманату», де він з подивом упізнав портрет брата Варгана. Про нього наплели сім мішків гречаної вовни, як у тій брехливій книжці, тож Гнат біля найближчого дуба надіслав братові щирі слова підтримки.

Тим часом наближалося свято захисників, день Покрови. Після війни Гнат щороку відзначав Покрову з Мармулядом та іншими ветеранами його сотні, але цьогоріч не хотів бачити нікого зі старого життя. Мармуляд точно почав би допитуватися про роботу на Шевальє... До біса. Гнат прокинувся на світанку та помчав до родини з першими променями сонця, аби встигнути на сніданок.

Біля його хати скупчилися люди, забагато людей. Відчуття лиха перехопило подих. Упир без команди помчав уперед, селяни розступалися та замовкали. Він спішився перед поваленим тином і відчуття жахливого сну, як тоді, коли він убив Павла, повернулося. Вікна хати були заляпані гноєм, а нещодавно побілену стіну вимащено кривими літерами: "SMERT' VOVCHYM VYRODKAM". Писали кров'ю, кров'ю з перерізаних горлянок Ожинки та Сунички, що скоцюрбилися під дверима. Уляна сиділа на землі й тримала на колінах голови мертвих кобил, Остап стояв поруч та обіймав маму. Обоє завмерли нерухомо, наче скульптури болю та відчаю.

Характерник повернувся до юрби та хрипко, ледь чутно сказав:

— Геть.

Усіх наче потопом змило. Уляна підняла до нього обличчя та прошепотіла:

— Добре, що ти приїхав.

Уперше він бачив, як її щоками котяться сльози.

***

Щастить мені цьогоріч на всілякі оглядини, думав Ярема. День за днем, тиждень за тижнем їхня маленька делегація мандрувала містами, селами, фортецями та гарнізонами — на схід, дугою півночі, заходом та нарешті півднем. Яровий і Чарнецький споглядали взірцево вимуштрувану піхоту та вправних стрільців, милувалися злагодженими маневрами кавалерії й показовими стрільбами артилерії, оцінювали навчальні тривоги та марш-кидки, а вусаті полковники і генерали сипали цифрами та рішучими заявами.

— Наразі наша регулярна армія складає шістдесят тисяч вояків. Іще двадцять тисяч новобранців рекрутували за останні два місяці. Цифри в порівнянні з можливостями наших сусідів невеликі, але за свою землю ми битимемося насмерть!

— Майже всі рекрути — добровольці та патріоти, які палають бажанням боронити батьківщину. Для кращої підготовки ми найняли досвідчених офіцерів з усієї Європи! Не сумнівайтеся, кістьми поляжемо, але не відступимо.

— Ми — народ спадкових воїнів! За кожне втрачене життя заберемо десять!

Аби остаточно розвіяти тіні можливих сумнівів, гостинні господарі після кожних оглядин влаштовували невеличкі вечірки з невимушеною атмосферою, винними барильцями та дружніми панянками. Зіновій насолоджувався візитом, радісно пірнав у кожні жіночі обійми та щиро не розумів, якого чорта пан Яровий обмежує себе у приємних розвагах.

— Сприймай це як службу державі, — напучував пан Чарнецький. — Чи ти гидуєш дівочим товариством?

— Чого б це? — здивувався Ярема.

— Я — сучасна людина, не маю забобонів щодо вподобань інших...

— Кажи вже прямо, без оцих дипломатичних круть-вертів.

— До мене доходили чутки, що в Сірому Ордені практикуються деякі речі між чоловіками... То не моя справа, певна річ, — швидко додав Чарнецький і відвів очі.

— Я не злягаюся з чоловіками, — Яровий розреготався. — І нічого такого в Ордені не практикується!