Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Вест узяв камінь із моєї руки, покрутив, милуючись спалахами.

— Ніколи не бачив нічого схожого!

Опівнічний камінь світився, ніби вранішня зоря нового світу. Він здатний змінити все. Чи готове до цього Звуження? Я не знала. Я навіть не розуміла, чи готова до такого я сама. Вест поклав камінь мені на долоню, і я відчула на губах сумовиту усмішку.

— А що, як ми нічого з цим не зробимо?

— Як це?

Опівнічний камінь покликав мою маму. А коли настав час, покликав і мене.

— Що, як лишимо його тут? Як зробила вона.

— Назовсім?

Обличчям Веста пробігали бісеринки світла.

Я роззирнулася блискавими стінами печери.

— Поки він нам не знадобиться.

А він нам знадобиться.

Вест відсунув мокре волосся з обличчя, поміркував.

— У нас є «Жайвір».

— У нас є «Жайвір», — повторила я, всміхнулася вільніше.

Маємо більш ніж достатньо, щоб започаткувати власну торговельну справу. Більш ніж потрібно, щоб наповнити трюми «Жоржини» крамом і відкрити власне представництво.

Вест ступив крок до мене, я підняла до нього лице, і він мене поцілував.

— То що, назад на Звуження?

Не відриваючись від його губ, відчуваючи солоний смак на язиці, я повторила:

— Назад на Звуження.

Щогли рипіли на вітру, вітрила «Жоржини» розгорнулися, немов крила.

Я стояла на носовій частині, споглядаючи, як за бортом летить морська блакить. Ми неслися хвилями так стрімко, що, коли я підвела голову, попереду вже виднів Джевал.

— Гальмуй! — гукнув Вест від стерна. — Прибрати всі вітрила!

Пай з Остером залізли на щогли, підтягнули нірали — і судно сповільнилося. Геміш розблокував лебідку якоря. Я внизу під щоглою впіймала кінець і закріпила його, не відриваючи погляду від бар’єрних островів. Вони скидалися на почорнілі криві зуби. Сині хвилі накочувалися на них із кожним поривом вітру і розбивалися в білу піну. Ті пристані, які я пам’ятала з часів перебування на острові, уже зникли. Натомість постало щось на кшталт невеличкого порту. Із води здіймалися потужні дерев’яні балки, утворюючи дванадцять причалів для кораблів.

Віддалік видно було, як із берега до них рушив невеличкий ялик.

Вест позирав на берег із носової частини, сунувши руки в кишені. Він завжди такий, коли заходимо на Джевал: плечі зведені, зуби стиснені.

«Жоржина» підійшла ближче до скель, я розмотала швартови й рушила до лівого борту. На березі вже чекали кілька джевальців. Випростали руки, щоб уберегти корабель від подряпин.

Судно сповільнилося, я вилізла на ящики й кинула

швартови хлопцеві, що стояв у кінці причалу. Він закріпив їх один за одним, Остер спустив трап, і тут на березі показався Кой. Він привітально розмахував руками.

— «Жоржино»! — гукнув. — Ви в мене на інший тиждень заплановані!

Розгорнув журнал, що тримав у руках, звірився.

Пай кинув на мене змовницький погляд від штурвала. Кой мав слушність. Але у Веста завжди знаходилися причини причалити до Джевала з випередженням графіка.

— Тільки не кажіть, що пройшли крізь той шторм! — зачувся Віллин голос.

Я роззирнулася, відшукуючи її поглядом.

Вест сперся на леєр, завважив сестру, розслабився й розплився в усмішці.

А от Вілла сердилася. Проштовхалася крізь натовп добувачів і притьмом кинулася оглядати корабель. Зупинилася на носі, намацала нещільно залатану тріщину.

Вест поблажливо дивився на ці суворі оглядини.

— Дещо треба підправити.

— Коли вже візьмете нового боцмана? — пробурчала вона.

— Ще не знайшли годящого, — відказав Вест.

Кой перезирнувся зі мною, і я вишкірилася. За останні вісім місяців ми перепробували шістьох кандидатів, і всім Вест відмовив.

Я спустилася трапом, поставила ногу на кнехт і сплигнула обіч Коя. На зароблене в Безіменному морі він відбудував причали, наймаючи на роботу самих лише джевальців, і тепер керував тут усім як гаваньмейстер.

За кілька тижнів після закінчення робіт він звернувся до Вілли, запропонував їй створити ремонтну робітню для суден. Ось вони стоять на причалі — і таке враження, ніби тут вони справді на своєму місці. Разом.

Батько лише глузливо посміхнувся, коли я розповіла йому, що ми збираємося ходити через три порти маршрутом, що закінчуватиметься на Джевалі. Проте, як і пообіцяв тоді Кой, нині біля бар’єрних островів тіснилися кораблі. Наступного року матимемо дозвіл торгувати в Бастіані.

І ніяких коштовних каменів. Ніяких срібних чайничків, вишуканих гребінців чи шовку на розкішні сукні.

Ми торгували хлібною й коров’яком — тим, що виробляють шельми зі Звуження.

Мені й досі снилося сяйво опівнічного каменя. І мамин голос. Проте до шхер Фейбл ми не поверталися. Ще не час.

Ми з Вестом лежали біля темної кромки води, і хвилі лизали нам босі п’яти. Із вітром долітали голоси наших: команда потягувала хлібну навколо багаття. А я дивилася на комету, яка прорізала темне небо.

Повернулася до Веста — а в його очах мигтить та сама іскра. Я намацала його долоню й поклала собі на щоку, згадавши, як уперше побачила його на причалі. Як колись уперше побачила його усмішку. Як уперше дісталася темних місцин його душі, а він — моїх.

Ми зліплені із солі й піску, моря та штормів.

Ми народжені на Звуженні.

Сердечна вдячність моїй власній команді, а це Джоель, Ітан, Сія, Фінлі та Рівер. Дякую вам за те, що, поки я складала цю оповідь, ви відпустили мене замешкати у світі Звуження й Безіменного моря. Хоч які чекають пригоди, — ви моя найкраща домівка, до якої завжди радо вертаю.

А ще величезна подяка всій команді видавництва Wednesday Books. Дякую Ейлін Ротшильд, моїй дивовижній редакторці, майже тезці сімейства Ротів. Дякую Сарі Ґудман, Діджеєві Десмітеру, Алексіс Невілль, Брентові Джейнвеєві, Мері Мотес, Тіффані Шелтон і Лізі Бонвіссуто — за все, що ви зробили для моїх книжок. Дякую Керрі Резнік за ще одну прекрасну обкладинку.

Дякую своїй агентці Барбарі Поелль, яка допомагає мені тримати носа вище і вдивлятися в обрії.

Дякую