Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Зробіть це, – попрохав Андрій.

         За кілька хвилин з’явився старий, але високий та статний чоловік в чорних рясах, підперезаних тонким пояском. Андрій легенько всміхнувся, коли вбачив, як пліш поїла його маківку. Його очі були строгі, й він дивився на молодика з докором, наче коли людину відривають від роботи.

         – Вам чого? – попитав він.

         – Якщо предстоятель зараз зайнятий, то я скажу все вам: завтра я хочу провести урок у недільній школі, поблизу.

         – То чому ж ви прийшли з цим питанням до митрополита?

         – А до кого ж ще? – здивувався Андрій.

         – Адже в недільній школі є свій керівник: протоієрей Миколай.

         – Ну, тоді я пішов.

         – Однак ви працюєте священником?

         – Не приходилось поки.

         – Тоді ви не зможете вчити в недільній школі.

         Андрій задумався.       

         – Ну, я паломник, – врешті вимовив він. – Я подорожую з самого Єрусалиму.

         – Ну що ж – домовляйтеся про все з Миколаєм, бо в мене тут є мої діла, – сказав диякон та повернувся, закриваючи за собою двері поряд вівтаря.

         Андрій Прокопович знав вже, де знаходиться будівля недільної школи. Це була споруда, на якій стриміли три хрести з півмісяцем, котрий «лежав» вздовж, що означало «перемогу над мусульманським світом». На щастя, в цей день школа виявилась відкритою: тут був санітарний день, прибиральниці готували приміщення до завтрашнього уроку. Поряд тут знаходилась невелика квадратна нава, яку Андрій одразу обійшов, щоб швидко познайомитись з протоієреєм Миколою, та домовитись щодо завтрашнього уроку.

         Врешті він знайшов його в самому приміщенні, де проводились заняття. Протоієрей розглядав ікону, яку, як виявилось, він написав власноруч. Це була обрамлена позолотою Богоматір, зроблена в канонічному стилі. Приміщення, чи точніше «клас», виявилось доволі просторим, гарно освітленим арочними вікнами. Микола – чоловік тридцяти років з короткою, рівною бородою, брунатним волоссям та карими, добрими очима. Він питально звернув їх до Андрія.

         – Я хочу провести завтра урок, – мовив Андрій Прокопович.

         – Вибачте, але ж уроки в цій школі проводжу я, та іноді запрошую нашого митрополита, – без нотки докору відповів йому Микола.

         – Справа в тому, що я теж можу багато що розказати дітям. Ви знаєте, що їх треба виховувати у послуху та напоумленні Господньому, однак чи зможуть вони самі напоумити, зрозуміти Господа? Для цього потрібна досвідчена людина.

         – Як вас зовуть?

         – Андрій.

         – Прізвище, по-батькові?

         – Андрій Прокопович… Шиніт.

         – Шиніт? Звідки ви? – здивувався дивацькому прізвищу Микола.

         – Я паломник, родом з Єрусалиму. Знаю багато мов, і поки що ціле життя подорожую по світу. Бачте, в мене така доля. Моє прізвище про це говорить. Однак, ви візьмете мене вчителем? На одне заняття.

         – Але ж чи знаєте ви, як навчати дітей? Чи можна мені побачити хоча б ваші документи? Посвідчення про паломництво?

         – На жаль, я цього не маю, бо завжди подорожував один. Мій паспорт відібрали, а в паломництво пішов сам, добровільно, і тому вирішив, що всі ті папірці мені не потрібні.

         – Та ж як я можу вас взяти, якщо ви не маєте навіть паспорта?

         Андрій розчинив двері, збираючись вже виходити з приміщення.

         – Якщо ви відмовите, то я вам можу сказати лиш одне: ви згубили найкращого учителя, теолога, котрий знає Біблію від корки до корки. Я бував у всіх священних місцях світу, навіть місяць ночував на Афоні. Я пройшов увесь маршрут апостола Павла. Вам варто б мені повірити та відправити на завтрашній урок, бо я не приїздив би сюди за десять кілометрів, якби не знався на істині.

         Микола у відповідь стенув плечима.

         – Ну що ж, – почав він, – я, звичайно міг би це зробити. Ну, скажіть, скільки ж вам років?

         – Двадцять п’ять.

         – Невже? Ви з юності стали паломником?

         – Якби я знав, що суть такі добрі люди, як паломники, то обов’язково приєднався б до них. Однак доля розрахувалась зі мною по-іншому. Мої батьки покинули мене, бо вони також знали про мою, так би мовити «анаркіа» – слово, яке я вишкрябав не на стіні, а в душі. Коли я був малим, то ще не розумівся, що народився тільки для того, щоб виконати волю вищого провидіння. Отож, батьки полишили мене одного, і я став бідувати в Єрусалимі. Врешті я вибрався з того міста у вісім років та почав вчитись і подорожувати світом. Так, у десять я вже обійшов Дамаск, звідки й почав свій маршрут так, як починав його тринадцятий апостол. В тринадцять років я вперше в житті прочитав Біблію, і на даний момент я перечитав її повністю вже сім разів. Якщо ви не вірите зараз моїм словам, то я розкажу та покажу про випадок, коли мене ледь не зарізали ножем.