Читати книгу - "Мовчання ягнят"

– Я не знаю, шо вам ще сказать, – мовив він. – Поліцейські вже побували тут позаминулого вечора. Знову звірили зі мною мої свідчення. Зачитали вголос. «Оце так? Ото так?» То я й сказав їм, шо да, чорт забирай, якби воно було не так, то я від самого початку нічо’ такого їм би не казав.

– Я намагаюся зрозуміти, де… зрозуміти, де викрадач міг угледіти Фредріку, містере Біммел. Де він міг її примітити й вирішити забрати з собою.

– Вона взяла автобус до Коламбуса, аби домовитись про нову роботу в тому магазині. У поліції сказали, шо на співбесіду вона таки приїхала. А додому вже не повернулась. Ми не знаємо, куди ще вона ходила в той день. ФБР роздобули виписку з її Master Charge, але за той день нічо’ не було. Та ви все це знаєте, еге ж?

– Про кредитку – так, сер, знаю. Містере Біммел, ви ще маєте речі Фредріки, вони в домі?

– Її кімната на верхньому поверсі.

– Можна подивитись?

Якусь мить він вирішував, куди покласти свій молоток.

– Гаразд, – сказав він, – ходімо.

Розділ 51

Офіс Джека Кроуфорда у вашингтонській штаб-квартирі ФБР було пофарбовано в гнітючий сірий колір, проте вікна були великі.

Кроуфорд стояв біля тих вікон із планшетом, який підставив до світла, і вдивлявся в розпливчастий роздрук, що його видав проклятущий матричний принтер, якого він уже давно наказав позбутися.

Він приїхав сюди з похоронного бюро й цілісінький ранок працював: смикав норвежців, щоб поспішали зі своїми стоматологічними картками та шукали пропалого моряка на ім’я Клаус, шарпав знайомих у Сан-Дієґо, щоб перевіряли близьких друзів Бенджаміна Распейла з консерваторії, де він викладав, скуб митницю, де переглядали порушення під час імпорту живих комах.

За п’ять хвилин після прибуття Кроуфорда помічник директора ФБР Джон Ґолбі, начальник нової міжвідомчої служби, просунув голову в його кабінет і сказав:

– Джеку, ми думаємо про тебе. Ми дуже цінуємо, що ти прийшов на роботу. Службу ще не призначили?

– Поминки завтра ввечері. Службу призначили на одинадцяту ранку в суботу.

Ґолбі кивнув.

– Ми робимо меморіальний внесок, Джеку, у Дитячий фонд ООН. Там має бути сказано «Філліс» чи «Белла»? Напишемо, як ти захочеш.

– Белла, Джоне. Нехай буде Белла.

– Я можу тобі чимось допомогти, Джеку?

Кроуфорд похитав головою:

– Я просто працюватиму. Просто зараз попрацюю.

– Гаразд, – сказав Ґолбі та витримав пристойну паузу. – Фредерік Чилтон попрохав про федеральний захист.

– Неперевершено. Джоне, а в Балтиморі вже спілкуються з Евереттом Йоу, юристом Распейла? Я тобі про нього згадував. Він може щось знати про друзів Распейла.

– Так, за нього взялися цього ранку. Я щойно відправив Берроузу довідку з цього приводу. Директор поставив Лектера на чолі списку злочинців у розшуку. Джеку, якщо тобі щось знадобиться…

Ґолбі підняв брови, потім руку й зник з очей.

Якщо тобі щось знадобиться.

Кроуфорд повернувся до вікон. З його кабінету розгортався чудовий краєвид. Он старе красиве поштове відділення, де інколи проходило його навчання. Ліворуч стояла стара штаб-квартира ФБР. На врученні дипломів він разом з іншими випускниками пройшов крізь кабінет Дж. Едґара Гувера. Гувер стояв на маленькому ящику й усім по черзі тиснув руки. То був єдиний раз, коли Кроуфорд зустрів цього чоловіка. Наступного дня він одружився з Беллою.

Вони познайомилися в Ліворно, в Італії. Він служив в армії, вона працювала в НАТО, і тоді її звали Філліс. Вони гуляли на причалі, коли один із човнярів гукнув над блискучою водою: «Белла»[195], – і відтоді вона назавжди залишилася для нього Беллою. Філліс вона ставала тільки тоді, коли вони не знаходили спільної мови.

Белла померла. Від цього мав би змінитись краєвид із вікон. Краєвид залишився тим самим, і це було неправильно. Примудрилася мені, бляха, померти. Господи, мала. Я знав, що так станеться, але ж яка то мука.

Що там кажуть про примусовий вихід на пенсію в п’ятдесят п’ять років? Ти встигаєш закохатися в Бюро, а воно в тебе – ні. Він уже бачив таке.

Хвала Господу, що Белла врятувала його від цього. Він сподівався, що зараз вона десь існує, що їй нарешті затишно. Він сподівався, що вона може зазирнути в його серце.

Телефон дзижчав сигналом внутрішнього виклику.

– Містере Кроуфорд, доктор Деніелсон із…

– Гаразд. – Він натиснув кнопку. – Джек Кроуфорд, докторе.

– Це безпечна лінія, містере Кроуфорд?

– Так. Принаймні з мого кінця.

– Ви ж не записуєте розмову?

– Ні, докторе Деніелсон. Розкажіть, у чому річ.

– Я хочу одразу пояснити, що це не має жодного стосунку до будь-яких пацієнтів Джонса Гопкінса.

– Зрозуміло.

– Якщо з цього щось вийде, то ви маєте пояснити загалу, що він не транссексуал і не має нічого спільного з нашим закладом.

– Добре. Даю слово. Без питань.

Ну-бо, бундючливий виродку. Зараз Кроуфорд міг сказати що завгодно.

– Він штовхнув лікаря Пурвіса, так що той упав на землю.

– Хто, докторе Деніелсон?

– Він подав заявку на програму три роки тому під іменем Джона Ґранта з Гаррісбурґа, штат Пенсильванія.

– Зовнішній вигляд?

– Білий чоловік, тоді йому був тридцять один. Шість футів один дюйм, сто дев’яносто фунтів. Він прийшов складати тести та видав дуже непогані показники за шкалою Векслера – інтелект трохи вищий за середній, але з психологічним тестуванням і співбесідою історія була геть інакша. Власне кажучи, «дім-дерево-людина» й тематичний апперцептивний показали точно такі самі результати, як було описано на аркуші, що ви мені дали. Ви запевняли, що автором цієї невеличкої теорії є доктор Алан Блум, але насправді то Ганнібал Лектер, чи не так?

– То що там із Ґрантом, докторе?

– Комісія все одно йому б відмовила, але на той час, як ми зібралися це обговорювати, питання відпало саме собою, бо його виказала перевірка біографії.

– Виказала як?

– Ми постійно посилаємо запити до поліцейських відділків у рідних містах заявників. Поліція Гаррісбурґа розшукувала його за два напади на гомосексуалів. Останній мало не помер. Він подав нам адресу, за якою, як виявилось, розташована нічліжка, де він час від часу ночував. Поліція знайшла там відбитки його пальців і чек на пальне, за яке він розрахувався кредиткою, там був зазначений реєстраційний номер. І звали його аж ніяк не Джон Ґрант, це він нам так представився. Десь за тиждень після цього він чатував