Читати книгу - "Мовчання ягнят"

Він нахилився над ямою, завбачливо стримуючи голос:

– Золотце, з тобою все гаразд? Скажи мені.

Кетрін ущипнула собачку за товстий задок. Песик вискнув і у відповідь гризнув її за руку.

– Як тобі таке? – спитала Кетрін.

Містерові Ґамбу видалося дуже неприродним звертатися до Кетрін таким чином, але він переборов огиду.

– Я опущу кошик. Ти покладеш її в кошик.

– Ти спустиш телефон, або мені доведеться зламати їй шию. Я не хочу кривдити тебе, і я не хочу кривдити цю собачку. Просто дай мені телефон.

Містер Ґамб підніс угору револьвер. Кетрін побачила, як крізь сяйво випростовується дуло. Вона пригнулася, тримаючи над головою собачку, метеляючи нею між револьвером і собою. Вона почула, як він одвів курок.

– Якщо збираєшся стріляти, блядський ти мудачино, то стріляй чимшвидше, інакше я скручу цій йобаній собаці шию. Богом клянуся.

Вона затисла собачку під пахвою, обхопила рукою морду й розвернула її голову догори.

– Назад, сучий ти сину.

Собачка заскавучала. Револьвер зник.

Вільною рукою Кетрін прибрала волосся з мокрого чола.

– Я не хотіла тебе образити, – сказала вона. – Я просто хочу, щоб ти опустив мені телефон. Мені потрібен робочий телефон. Можеш піти геть, мені нема до тебе діла, я тебе ніколи не бачила. Я добре піклуватимусь про Золотце.

– Ні.

– Я забезпечу її всім необхідним. Подумай про її добробут, а не лише про себе. Якщо ти тут стрілятимеш, то вона в будь-якому разі оглухне. Усе, що мені треба, – це робочий телефон. Візьми довгий шнур або п’ять чи шість та з’єднай їх разом, там такі спеціальні кліпси на кінцях, і спускай його сюди. Я перешлю тобі собаку авіапоштою куди завгодно. Моя родина тримає собак. Моя мати обожнює собак. Можеш тікати, мені все одно, що ти робитимеш.

– Ти більше не отримаєш води, то була остання порція.

– Тоді вона також не отримає, я не даватиму їй воду з моєї пляшки. Мені шкода це тобі казати, але, здається, вона зламала ногу.

То була брехня – собачка разом із відром та приманкою звалилася на Кетрін, і постраждала саме Кетрін, коли песик подряпав її щоку кігтями. Вона не могла опустити собачку додолу, бо він побачив би, що та не кульгає.

– Їй боляче. Нога геть покручена, вона намагається її зализати. Мені аж зле, – збрехала Кетрін. – Доведеться вести її до ветеринара.

Від крику містера Ґамба, сповненого люті та муки, собачка також завила.

– Гадаєш, їй боляче, – сказав містер Ґамб. – Ти не знаєш, що таке біль. Тільки скривдь її, і я обварю тебе окропом.

Почувши, що він піднімається вгору сходами, Кетрін Мартін сіла на підлогу, руки та ноги здригалися від сильних корчів. Вона не могла тримати собаку, не могла тримати пляшку з водою, нічого не могла тримати.

Коли собачка залізла їй на коліно, Кетрін обійняла тваринку, вдячна за її тепло.

Розділ 50

Пір’їни ковзали густою коричневою водою, закручені пір’їни, що летіли з пташника, переносилися з подихами вітру, від якого тріпотіла шкіра річки.

Будинки на Фелл-стрит, вулиці Фредріки Біммел, позначалися на пошарпаних вивісках ріелтерів як «з видом на водойму», бо всі задвірки закінчувалися в болоті, тобто в затоні річки Лікінг у Бельведері, штат Огайо, у містечку Іржавого поясу[193] з населенням у 112 000, що на схід від Коламбуса.

То був ветхий квартал із великими старими будинками. Кілька домів задешево придбали молоді парочки та освіжили їх емаллю «Sears Best», від чого решта будинків набули ще гіршого вигляду. Будинок Біммелів також не реставрували.

Кларіс Старлінг на мить зупинилася на задвірку Фредріки, споглядаючи пір’їни на воді, глибоко засунувши руки в кишені плаща. В очеретах виднівся старий підталий сніг, що синів під синім небом цього теплого зимового дня.

Старлінг чула, як за її спиною батько Фредріки стукав молотком у місті з голуб’ячих кліток, у цілому соборі Орв’єто[194], утвореному клітками, що піднімалися від берега та замалим не доходили до будинку. Вона ще не бачилася з містером Біммелом. Сусіди сказали, що він удома. Вони не показували своїх облич, коли відповідали.

Старлінг трохи сумнівалася в собі. Тієї миті, уночі, коли вона зрозуміла, що мусить полишити Академію, аби вполювати Баффало Білла, більшість зовнішніх звуків замовкли. У центрі свого розуму вона відчувала нову, чисту тишу, там був спокій. В іншому місці, в грудях унизу, вона спалахами відчувала себе прогульницею й дурепою.

Її не зачепили дрібні ранкові неприємності: ані літак до Коламбуса, де смерділо, наче в спортзалі, ані спантеличення й некомпетентність у прокаті автомобілів. Вона гримнула на клерка, аби він ворушився, але насправді нічого не відчувала.

Старлінг заплатила високу ціну за цю спробу і мала намір скористатись нею якнайкраще. Час міг скінчитись будь-якої миті, якщо Кроуфорда усунуть від справ, а її посвідчення анулюють.

Треба поспішати, але якщо вона почне розмірковувати над причиною, зациклиться на тяжкій долі Кетрін цього останнього дня, то змарнує день узагалі. Якщо думати про неї в реальному часі, як її цієї миті обробляють, так само як обробили Кімберлі Емберґ і Фредріку Біммел, то всі інші думки зупиняться.

Вітерець ущух, вода була непорушна, наче смерть. Біля її ніг закручена пір’їна кружляла за рахунок поверхневого натягу. Тримайся, Кетрін.

Старлінг упіймала між зубів губу. Якщо він застрелить Кетрін, то вона сподівалася, що він виконає своє завдання майстерно.

Навчи нас бути байдужими й чуйними.

Навчи нас зберігати спокій.

Вона повернулася до похилої вежі пташиних кліток і пішла стежиною з дощок, укладених у грязюці, прямуючи на звук молотка. Сотні голубів усіх можливих розмірів і забарвлень. Там були високі кривоногі голуби та дутиші з випнутими грудьми. Очі блищали, голови смикались під час ходи, птахи розправляли крила в блідих сонячних променях і ніжно вуркотіли, коли Старлінг проходила повз них.

Батько Фредріки, Ґустав Біммел, був високим пласкогрудим чоловіком із широкими стегнами та водянистими блакитними очима з почервонілими повіками. На брови сповзла в’язана шапочка. Він будував чергову клітку