Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

– Вона закоротка! Ти тягнеш мене вниз!

– Не можу поворухнутися…

Мела не стримувалась у висловлюваннях, зате до мене дійшло, що я не гепнулась каменем, як вимагали закони тяжіння, а повільно впала, вивихнувши їй плече.

– Праве чи ліве?

– Вставай!

Кінцівки тремтіли від пережитого страху. Я сперлася долонями об стіну і, хитаючись, сяк-так випросталася.

Через хвилину чаклунка зникла, і в колодязі помітно посвітліло.

– Прив'яжу до он тої колоди, – сказав комусь Медор. – Покладемо зверху, буде як гак.

«Або впаде і проломить мені голову», – але протестувати я не наважилася.

Згадала про завдання, намацала впущену лопату… Збиралася копнути, не особливо вірячи в успіх (суха глина за твердістю мало відрізнялася від каменю), проте лише пискнула, тамуючи крик, і закусила до крові губу.

У руці зручно лежала кістка. Довга, міцна, вона належала точно не поросяті.

Я випустила її із пальців. Вона вдарилася об дно, і знову здійнявся пил.

Чи попіл?