Читати книгу - "Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна"

Я знизала плечима, злегка опустивши голову:

— Не знаю... Мабуть, тільки зараз мій мозок вирішив, що час дізнатися. Після всього, що сталося останнім часом, це питання ніби саме випливло назовні.

Емір зітхнув, відкинувшись у кріслі.

— Його прах у холі, над каміном.

— Прах?! — я так здивувалася, що дитина всередині мене навіть заворушилася, ніби відчувши моє сум’яття. — Як так?

— Я був в Америці в той день, — відповів він, на мить замислившись. — Підписував дуже важливу угоду, яку готував кілька місяців. Коли мені повідомили, що сталося, я відразу ж збирався вилітати, але всі рейси були затримані через ураган. Я зміг повернутися лише після кремації.

— То хто всім цим займався? — не вгавала я, відчуваючи, як в голові починає вирувати новий потік думок.

Емір опустив очі, на його обличчі з’явилася тінь болю:

— Лейла. Їй довелося важко. Я пам’ятаю, як приїхав додому, а вона сиділа розгублена, з очима, повними сліз. Вона тримала цю вазу з прахом і передала мені, кажучи, що це все, що залишилося від нього.

Мої ноги, здавалося, самі понесли мене в хол. Я не помітила, як піднялася і попрямувала до каміна, де стояла та сама ваза. Вона була висока, синя, з тонким орнаментом золотого кольору, а кришка зверху нагадувала купол.

— Оце? — я тицьнула пальцем на неї, не зводячи погляду.

— Так.

Я прикрила рот рукою, відчуваючи, як серце стискається від незвичайного змішання емоцій.

— О Боже... — прошепотіла я. — Я все думала, що це просто декор!

Емір підійшов ближче, став позаду і поклав руки мені на плечі.

— Анастасіє, — його голос звучав так спокійно, що я трохи розгубилася. — Я розумію, що це може шокувати, але це все, що в мене залишилося від Саліма.

Я повернулася до нього і подивилася в очі, в яких було стільки щирості й болю, що я вперше за весь цей час відчула до нього щось нове. Можливо, це була близькість, можливо, це була повага.

— Емір... — я зупинилася, підбираючи слова. — Це складно усвідомити, але я не розумію... Як ти це витримуєш?

Він зітхнув, злегка стиснувши мої плечі.

— Тому я і тримаю тебе поруч. Зараз ти моя опора. Моя сила.

Його слова проникли кудись глибоко, залишивши дивне тепло в грудях. Але я все одно не могла відвести погляду від вази.

— Знаєш, — сказала я, все ще дивлячись на неї, — у мене з’явилося відчуття, що це ще не кінець.

Емір нахилився ближче:

— Що ти маєш на увазі?

— Не знаю, — відповіла я чесно. — Просто таке відчуття, що цей синій орнамент приховує більше, ніж нам здається.

Він мовчки подивився на мене, потім знову на вазу, а в його очах промайнула іскорка сумніву.