Читати книгу - "Темні нащадки, Salamander"

Зупинившись перед дверима, вона вдихнула глибоко, намагаючись зібратися з думками. Кімната, що чекала на неї за цими дверима, була місцем, де вона завжди знаходила спокій і натхнення. Аурелія опустила руку на холодну металеву ручку, відчуваючи легкий трепет у пальцях. Вона відчинила двері і ступила всередину, дозволяючи знайомій атмосфері огорнути її теплом.

Тут усе було на своїх місцях: невеликий письмовий стіл біля вікна, через яке проникало м'яке світло заходу сонця, кілька книг, розкиданих на полицях, і крісло, в якому вона любила сидіти з чашкою чаю. Аурелія пройшла до столу, поклала блокнот і присіла, дозволяючи собі кілька хвилин спокою.

Аурелія здивовано подивилася на двері, коли почула стук. Відкривши їх, вона побачила Лукаса, який тримав в руках маленький торт, прикрашений свіжими ягодами та кремом.

— Що це? — запитала вона з усмішкою, розпізнаючи той самий смак, який вони обговорювали кілька днів тому.

Лукас посміхнувся і ввійшов у кімнату.

— Це для тебе, — сказав він, ставлячи торт на стіл. — Просто хотів зробити тобі приємне.

Аурелія не змогла стримати посмішки, її серце наповнилося теплом.

— Це дуже мило з твого боку, — сказала вона, дивлячись на нього. — Але я думала, що тобі треба готуватися до бою завтра.

— Ну, я не можу тільки думати про війну, — відповів Лукас, підходячи ближче. — І я знаю, що ти теж. Тому ось цей торт — щоб трохи розслабитися перед тим, що нас чекає.

Аурелія підняла його на погляд і посміхнулася.

— Ти правий, ми не можемо постійно думати про стратегії і плани. Потрібно трохи часу для себе.

Аурелія повільно підійшла до столу, вона обережно відсунула стілець, сіла і поклала руки на край столу. Він пішов за нею, не промовивши ні слова, і зайняв місце навпроти. На мить вони затихли, обмінюючись поглядами, перш ніж Аурелія знову заговорила.

— Ти усвідомлюєш, що ми просто взяли й зникли? — запитала Аурелія, обпершись ліктем на стіл. Її голос був спокійним, але в очах читалася тривога. — Ні дзвінка, ні листа, ні слова пояснення. Як ти вважаєш, що вони зараз думають?

Лукас, який саме різав торт, зупинився і підняв на неї погляд.
— Чесно? Думаю, вони в шоці. Але... — він поставив ніж і зітхнув, — я не міг інакше. Ми вже давно відчували, що це не наше місце, правда ж? А попереджати... Що б ми сказали? "Вибачте, ми йдемо, бо наш світ нас кличе"? Вони б не зрозуміли.

— Але ж це не означає, що можна було так просто зникнути, — наполягала вона. — У нас були друзі, колеги. Вони, можливо, хвилюються.

— Можливо, — погодився Лукас, — але чи не здається тобі, що наші стосунки там були поверхневими? Якби вони дійсно хвилювалися, хіба не намагалися б знайти нас? Хіба не відчували б, що щось не так?

Аурелія замислилася, граючись виделкою.
— Можливо, ти маєш рацію. Але я все одно відчуваю провину. Я залишила свою роботу, залишила свої книги, який обіцяла прочитати. Моя начальниця точно мене ненавидить зараз.

Лукас посміхнувся і подав їй шматок торта.
— Ну, як мінімум, ти дала їм привід поговорити про тебе. Можливо, навіть легенду створять. "Аурелія — загадкова дівчина, яка зникла в один день, залишивши за собою лише незавершену роботу".

Вона не стримала сміху, але швидко знову посерйознішала.
— А як щодо твоєї роботи? Ти ж навіть не попередив свого начальника. Він, мабуть, зараз нервово шукає тебе.

— О, мій начальник? — Лукас відкинувся на спинку стільця. — Думаю, він навіть радий, що мене більше немає. Я завжди був для нього кісткою в горлі.

Аурелія хитнула головою, посміхаючись.
— Ти завжди знаходиш спосіб виправдати себе, Лукас.

— А ти завжди знаходиш спосіб ускладнити собі життя, — відповів він, підморгнувши. — Давай просто з'їмо цей торт і забудемо про те, що залишили позаду. Ми зробили вибір, і тепер маємо жити ним.

Аурелія подивилася на нього, а потім кивнула.
— Гаразд, ти правий. Але якщо ми колись повернемося, ти перший пояснюватимеш усе начальнику.

Вона відвела погляд убік, задумливо дивлячись на горизонт. Її обличчя на мить втратило звичну впевненість, і в очах з'явилася тінь сумніву. Лукас, помітивши це, доторнувся до її руки.

— Ауреліє... — почав він, але вона не дала йому договорити.

— Я просто хочу, щоб усе це закінчилося, Лукас, — тихо сказала вона, не дивлячись на нього. — Але я не знаю, чи зможемо ми повернутися такими, як були раніше.

Лукас на мить замовк, обдумуючи її слова. Потім, зібравшись із думками, він м'яко торкнувся її руки.

— Ти чудово виглядаєш, — раптом сказав Лукас, дивлячись на неї. — Я навіть не уявляв, що через все це ти будеш такою сильною. Ти — королева, Ауреліє, і я гордий бути поруч з тобою.

Аурелія подивилася на нього і, помітивши, як серйозно він говорить, відчула ще більше зв'язку між ними. Вона тихо усміхнулася і взяла його руку.

— Дякую, Лукас. Ти також сильний, не забувай про це.

Лукас відповів їй легким кивком, а потім, не відводячи погляду, обережно підвів її з-за столу. Його очі світилися теплом і рішучістю. Вони перемістилися ближче до вікна, де місячне світло ніжно падало на їхні обличчя.

Лукас зробив крок до неї, обгорнувши її в свої обійми, і, не стримуючи більше своїх почуттів, втягнув її в глибокий, пристрасний поцілунок. Це був момент, наповнений не лише емоціями, але й довірою, яка між ними росла з кожним днем.

Її руки повільно піднялися до його плечей, і вона відповіла йому з такою ж ніжністю. Їхній поцілунок ставав усе більш сміливим, і між ними виникло щось, що вже не потребувало слів. Їхній зв'язок був настільки сильним, що вони відчували одне одного без зайвих пояснень.

Лукас обережно провів рукою по її обличчю, а потім, не відпускаючи її, повів до спальні. Там, у затишку і тиші, їхні почуття знайшли своє продовження. Їхня близькість стала моментом повного єднання, де не було місця для сумнівів чи страхів. Тільки вони двоє, їхнє тепло і любов, що заповнювали простір навколо.