Читати книгу - "Зіграй зі мною, Ліана Меко"

Вона виглядала незадоволеною і спантеличеною. З кожним новим приходом - дедалі більше. Очевидно, ця розмова зріла давно.

- Ауріко, так не може більше тривати. - Стиснувши губи, тітка Ася, відкинула вбік порожню сумку і зітхнувши, подивилася на Ріку, впершись долонями в стільницю. - Ти не можеш бути йому нянькою. - Жінка кивнула в бік вітальні, де на дивані спав тато.

Ріка нервово сіпнулася, теж дивлячись у його бік. Підійшла трохи ближче до тітки Асі, щоб тато не почув їхню розмову.

- У нього більше нікого крім мене немає.

- Так, але ти не зможеш весь час бути поруч.

Ріка підняла руки, закликаючи жінку говорити тихіше, і та знизила тон до шепоту.

- Ауріко, тобі потрібно вчитися, вступати до ВНЗ. І його не можна залишати одного... Вам нема на що жити. І не буде на що, якщо ти не здобудеш освіту... - Губи жінки скривилися в скорботній дузі.

- Я буду працювати... Ось закінчу школу і знайду щось... - спробувала заперечити Ріка.

Тітка Ася похитала головою, явно незадоволена відповіддю.

- Це не діло, Ауріко. Ти недурна дівчинка, не закопуй себе, ти можеш здобути освіту і знайти хорошу роботу...

Ріка мотнула головою, опускаючи очі. Сперечатися з жінкою не хотілося, не хотілося її ображати своєю незговірливістю, але вона стояла на своєму.

- Я не кину тата.

Тітка Ася стиснула щелепи, дивлячись на Ріку з якоюсь неспокійною рішучістю. Випрямилася, важко зітхнула, немов збиралася сказати щось, що Ріці не сподобається.

- Ти можеш відправити його в інтернат.

Ріка різко підняла голову, напружуючись усім тілом, стаючи мало не в бойову стійку. Брови зійшлися на переніссі.

- Ні! - її голос зрізав повітря. - Я не відправлю його в психлікарню!

У грудях миттєво закипіла злість - перше почуття за останні тижні. Надто яскраве. Надто гаряче. Ріка виявилася до нього наче не готовою. Злість пропалила наскрізь, збила дихання. Вона розгубилася. Покрутила головою, немов намагаючись струсити з себе це помутніння.

- Ні. - Сказала трохи тихіше. - Він мій тато, я його не кину.

Погляд жінки пом'якшився. Тепер вона дивилася на Ріку з сумом.

- Я розумію, але...

- Я сказала ні. - Голос Ріки став твердим, як сталь. Грубо. Жорстко. Вона не хотіла говорити так із тіткою Асею. Але по-іншому не могла. Ця грубість - як щит, як останній рубіж, за який вона нікого не пустить. Нікого.

Тітка Ася зітхнула, поникнувши. В очах з'явилася втома. Вона дивилася на Ріку довго, майже вивчаючи, ніби хотіла щось сказати, але передумала.

У кімнаті стало тихо. Тільки чулося татове дихання. Нерівне. Слабке. І цокання годинника. Стук-стук. Як молоток судді: ти винна, винна. Ти довела батька, ти упустила, тобі й розплачуватися.

Ріка пересмикнула плечима, піднімаючи голову.

- Вибачте. Але це моя проблема. Мені її вирішувати.

Тітка Ася важко зітхнула ще раз.

- Я просто хотіла, щоб ти подумала.

Вона розвернулася і вийшла з кухні, залишивши Ріку наодинці з тишею, глухою і гнітючою. Вона була схожа на вакуум, що вичавлює з грудей повітря.

Ріка стояла. Хвилину. Дві. П'ять.

Як раптом:

- Вона має рацію.

Ріка сіпнулася так, немов її прошило блискавкою. Підскочила на місці.

Тато.

Він стояв у дверному отворі. Худий. Сутулий. Загублений.

Він чув. Чорт забирай, він усе чув!

- Тату... - видихнула Ріка.

У грудях щось обірвалося, прокотилося болем по всіх нервових закінченнях.

У його очах не було злості чи образи. Тільки гіркота.

- Вона має рацію, Ріка. - Його голос був тихий, зривався на хрип. - Я - тягар. Я тільки заважаю тобі.

У Ріки перехопило подих.

- Тату, не смій так говорити! - Ріка рвонулася до нього, схопила, стиснула, обійняла щосили, наче могла втримати його тут - із собою - самою лише силою свого відчаю.

Тепло.

Він був теплим. Живим. Рідним.

Вона втискалася в нього, ніби це могло розчинити його слова, випалити їх із його свідомості.

- Ніякий ти не тягар! - голос зірвався, став хрипким, як від болю. - Ти мій батько! Я тебе люблю!

Тато здригнувся, плечі затремтіли. Але він усе одно спробував відсторонитися.

- Ні, Ріко. - Голос глухий, зламаний. - Я - біда. Я приношу тільки горе. Тобі буде краще без мене. Мені потрібно звільнити тебе від усього цього...

Ріка не дала йому відсторонитися. Різко підняла голову, схопила його за плечі й струснула, ніби могла витрусити з нього ці жахливі думки.

- Не говори так, чуєш?! - Вона майже задихалася. - Я нікуди не піду і нікуди тебе не відправлю!

- Так буде правильно...

- Ні! Не буде!

Вона палила його поглядом. Очі палали - щось гаряче, пекуче давило зсередини, у носі защипало, але сліз не було. Була лють, був біль, і пекуче, всепоглинаюче бажання все виправити. Зупинити цей світ, який руйнувався в неї на очах, падав величезними уламками, захоплюючи все навколо.

- Ти чуєш мене, тату? - Голос був тихим, але твердим, як граніт. - Я не можу тебе втратити!

Тато обм'як. Ніби з нього вийшло все повітря, все життя. Стиснувся. Зсутулився, зменшився. Ніби вантаж усіх його помилок і страхів, усіх кошмарів і болю тиснув на нього зверху, прогинаючи до землі. Він важко зітхнув, так повільно і хрипло, немов видихав не повітря - а залишки надії.