Читати книгу - "Куджо"

— Знаєш, — сказав Вік, — у четвер вечірньою поштою я отримав записку…

У двері різко постукали.

— Це, мабуть, замовлення в номер, — сказав Роджер. Він узяв сорочку і витер нею обличчя… Тепер, коли сліз більше не було, Вік зрозумів, що не зможе розповісти Роджерові. Може, тому, що він усе-таки був правий: дев’ять років, які розділяють тридцять два і сорок один, — це справді велика різниця.

Вік відчинив двері, щоб узяти своє пиво й сендвіч. Він так і не закінчив того, що збирався сказати, коли прийшов кельнер. Роджер не питав. Він повернувся до своєї гри і до своїх проблем.

Вік узявся за сендвіч і не вельми здивувався, виявивши, що апетит майже повністю зник. Погляд упав на телефон, і він, усе ще з повним ротом, знову спробував додзвонитися додому. Почекавши до десятого гудка, Вік поклав слухавку. Обличчя трохи насупилося. Було п’ять хвилин по восьмій: минуло п’ять хвилин від часу, коли Тед зазвичай лягав спати. Мабуть, Донна когось зустріла, або в порожньому будинку їм стало сумно і вони поїхали в гості. Урешті-решт, не існувало такого закону, що Тед має бути в ліжку рівно о восьмій, особливо коли на вулиці ще так світло і стоїть така пекельна спека. Звісно, таке може бути. Може, вони граються в парку, чекаючи, доки стане прохолодно, щоб можна було заснути. Правильно.

(а може, вона з Кемпом)

Це божевілля. Вона сказала, що все скінчилось, і він їй повірив. Справді повірив. Донна не обманювала.

(і ще вона не скаче в гречку, правда, чемпіоне?)

Він намагався прогнати цю думку, але нічого не виходило. Щур був уже на волі і тепер натхненно гризтиме його зсередини деякий час. Що вона робитиме з Тедом, якщо їй раптом стрілить у голову поїхати з Кемпом? Де зараз перебувають усі троє? У якомусь мотелі між Касл-Роком і Балтимором? «Не клей дурня, Трентоне». Вони могли…

Концерт, ось де вони. Точно. Щовівторка по вечорах на парковій сцені відбувається концерт. Іноді там грає гурт із середньої школи, іноді — камерний оркестр, а іноді — місцевий реґтайм-колектив, який називає себе «Рвані Краї». Вони точно там: насолоджуються прохолодою і слухають, як «Рвані Краї» тарабанять «Торгівця солодощами» Джона Гарта або «Землю обітовану».

(або вона з Кемпом)

Вік спорожнив першу пляшку і взявся за другу.

…Тридцять секунд Донна просто стояла біля машини, легенько ворушачи ступнями на гравії, намагаючись позбутися голок і шпильок у ногах. Вона стежила за гаражем, усе ще переконана, що коли Куджо й з’явиться, то саме звідти: або вибіжить через двері, або звідкись із-за будівлі, або навіть із-за вантажівки. У світлі зірок вантажівка і сама скидалася на собаку: велетенський чорний запорошений собацюра, що заснув міцним сном.

Вона стояла, ще не готова наважитися. Ніч дихала на неї своїми пахощами, і це нагадало Донні дитинство, коли можна було вдихати всі ті пахощі на повні груди і сприймати їх як щось зовсім звичне. Конюшина й сіно, від будинку на підніжжі пагорба — солодкий дух жимолості.

Вона щось почула: музику. Звук був тихий, майже нереальний, але її вуха, тепер надзвичайно чутливі до нічних звуків, його вловили. «Чиєсь радіо», — подумала вона спершу, та потім із несподіваним подивом збагнула, що це концерт у міському парку. Грав диксиленд. Донна навіть упізнала мелодію: «Вимітайся в Буффало». «Сім миль, — думала вона, — я б ніколи не повірила. Якою спокійною має бути ніч, якою тихою!»

Вона відчувала, що сповнена життя.

Серце билось у грудях, як маленький потужний механізм. Циркулювала кров. Очі ідеально плавно і без зусиль рухалися по своїх вологих орбітах. Нирки обважніли, однак дискомфорту не було. Ось воно. Ось що треба було зберегти. У думці, що вона ризикує своїм життям, своїм власним, справжнім життям, була якась важка німа принадливість: це було як величезний тягар, що балансує на самісінькій межі падіння. Донна зачинила дверцята… р-рип.

Зачекала, нюхаючи повітря, як звір. Нічого. Дверний отвір сараю-гаража Джо Кембера був темний і тихий. Хромований передній бампер «пінто» тьмяно поблискував. Далеко-далеко, весела й швидка, лунала мідна джазова мелодія, Донна нахилилась, очікуючи хрусту в колінах. Але вони не затріщали. Набрала повну жменю гравію. Один за одним почала жбурляти камінці на те місце, якого не було видно з-за капота.

Перший камінець із цокотом упав на гравій перед самісіньким носом Куджо і там і залишився. Собака легенько сіпнувся. Язик висолопився. Здавалося, він посміхався. Другий камінець упав позаду. Третій влучив йому в плече. Він не рухався. ЖІНКА все ще хотіла його виманити.

Донна, насупившись, стояла біля машини. Вона чула цокотіння першого камінця і другого. Але третій… Було таке враження, ніби він узагалі не досягнув землі. Ні найменшого звуку. Що це означає?

Раптом у Донни пропало будь-яке бажання бігти до дверей ґанку, доки вона не побачить, що за автомобілем нічого не зачаїлося. Тоді — відразу ж. Справді. Але… просто пересвідчитися.

Вона ступила крок. Два. Три.

Куджо приготувався. Його очі палали в темряві.

Чотири кроки від дверей машини. Серце било в грудях, мов барабан.

Куджо побачив стегно ЖІНКИ. За мить вона його помітить. Добре. Він хотів, щоб вона його помітила.

П’ять кроків від дверей.

Донна повернула голову. М’язи шиї зарипіли, мов пружини на старих дверях. У неї з’явилося передчуття, відчуття деякої впевненості. Вона повернула голову, шукаючи Куджо. Він був там. Він весь час був там. Скоцюрбившись, ховався від неї, чатував на неї, залігши в кущах.

На мить їхні очі перетнулися: світло-блакитні Донни і каламутно-червоні Куджо. Якусь мить вона дивилася його очима: бачила себе, бачила ЖІНКУ. «А він бачить себе в моїх очах?»

Куджо стрибнув.

Цього разу її не паралізувало. Донна метнулася назад, намацуючи позаду себе ручку дверей. Він гарчав і вишкірявся. З-поміж зубів в’язкими нитками збігала слина.

Він приземлився там, де мить тому стояла Донна, і незграбно посковзнувся на гравії, давши їй додаткову цінну секунду.

Палець намацав під ручкою дверей кнопку і натиснув. Донна потягла. Двері заїли. Вони не відчиняться. Куджо стрибнув на неї.

Було таке відчуття, ніби в м’яку, вразливу плоть її грудей влучили м’ячем для аеробіки. Донна відчула, як вони з болем