Читати книгу - "Обитель героїв"

— Де я?

Поранений закашлявся.

— У клієнтелі біля В’ялянок. А тепер, якщо не заперечуєте, запитуватиму я.

— За яким правом?

— Припустимо, за правом одного з рятівників.

— Не заперечую. Тільки допоможіть мені злізти зі столу. Агов, клієнталю! Вина, і доброго… Миттю!

Голос молодика пролунав з такою несподіваною владністю, що господар випарувався, як ранкова роса під сонцем, поспішаючи виконати наказ. Конрад ледь підвів брову, дивуючись манерам конокрада. На знатного вельможу, від народження звиклого розділяти й владарювати, горбань не був схожий. Цікаво! Втім, якщо згадати, як наш приятель орудував своєю страхітливою шестоперою…

Злазячи зі столу, поранений мало не впав, і барон поквапливо підтримав горбаня, всадовивши на лаву. Сам присів навпроти, поставивши за звичкою свічку ближче до співрозмовника, щоб добре бачити обличчя.

— Як ви почуваєтеся?

— Бувало краще.

— Говорити можете?

— Можу.

— Тоді почнемо. Для початку — чотири запитання, за кількістю вершників, які бажали вашої смерті. Як вас звати, що ви за один, хто за вами гнався й чому?

— Спершу назвіться самі, пане рятівник.

— Барон фон Шмуц, — козиряти чином і рангом Конрадові не хотілося.

— Рене Кугут, мандрівний пульпідор.

— Перепрошую? Пульпідор?

Немилозвучне слово здавалося знайомим, але Конрад ніяк не міг пригадати, що воно означає.

— Чарівник-дентат, — без приязні повідомила містрис Форзац. — Зубодер за викликом.

Обличчя горбаня спотворила хижа гримаса, очі звузилися, блиснувши яскравіше за свічки. Пес біля ніг жінки підібгався й глухо загарчав, але поранений не звернув на Лю ніякої уваги.

— Надалі попрошу, пані, добирати слова! — відкарбував Рене. Ліва повіка горбаня помітно сіпалася. — Я пульпідор у сьомому поколінні! Лауреат турніру в Амараксі! Наша майстерність і талант не мають нічого спільного з…

— Містрис, пане. Містрис, — холодно виправила Марія Форзац, встаючи. І з гідністю полишила залу в супроводі пса.

Рене помітно збентежився.

— Якщо я образив даму, я готовий просити вибачення… — промимрив він.

— Ви зможете зробити це вранці. А поки що в нас залишилося ще два запитання. Хто за вами гнався, і чому вони прагнуть крові мандрівного пульпідора в сьомому поколінні?

— Недоліки професії, — знизав плечима Рене. Через горб це виглядало смішно. — Мене запросили в Чорно-Білий Майорат до стратега тамтешнього Аспіда.

— У Майорат?

— А що тут особливого? Зуби болять у всіх. У здитинілих лицарів, у баронів… У вас, приміром, флюс. А в аспідного стратега, скажу я вам, надзвичайно задавнений випадок! Пульпіт — дурниця. З ним я впорався заввиграшки. Але що скажете про широкий періодонтит, що розвинувся через жахливий прикус? Уявив себе, бач, Звіром Хи, відростив іклиська… Я йому тлумачу: ротова порожнина людини для таких ікол зовсім не пристосована, вони травмують ясна! А він, бузувір, горіхи клацає й шкіриться…

Пульпідор жадібно припав до кубка, принесеного клієнталем.

Барон чекав.

— Взагалі ж я сам винен, — напившись, Рене обтер вуса тильним боком долоні. — Сумлінність підвела. Накреслив йому на кожному зубі вібро-руну, зняв камінь, ну й не втримався: виправив прикус… Він у дзеркалі побачив, і за сокиру. Я — втікати, варта — за мною. Вони ж тупі, чорняки ці: якщо наказ отримали — луснуть, а наздоженуть. До речі, я перед вами в боргу.

— Ви, здається, казали щось про мій флюс? — з надією поцікавився змучений болем барон. — Чи не погодитеся… е-е… посприяти?

— Та дурничка ваш флюс… Тільки попереджаю: буде боляче. Недовго, але сильно. Я скажу, коли. Ви не бачили, куди подівся мій ретрактор?

Ретрактором виявилася знайома шестопера. На щастя, вона під час пошуків — напевно, за таємним наказом хазяїна — знову збільшилася до шести ліктів у довжину. Інакше навіть при смолоскипах шукали б до ранку. Повернувшись до рук горбаня, моторошне знаряддя почало гудіти, свистіти, потім дзижчати на нестерпних тонах, аж вухо різало, після чого скоротилося й умістилось у долоні пульпідора. Став зрозумілим секрет виникнення зброї нізвідки та зникнення в нікуди. Конрад зайвий раз нагадав собі, що перед ним не просто медикус, а медикус-чаклун.

— Успадкував, — пояснив Рене Кугут. — Сімейна реліквія. Батько заповів…

Для лікування вони усамітнилися в кімнаті барона. Рене провів долонею над інструментом, і по сріблястій поверхні заскакали сонячні іскорки.

— Не бійтеся, це очищення… Нумо, глянемо на ваш флюсик…

Він цокнув язиком: так птахівниці скликають курчат. Немов у відповідь, один з кінців ретрактора набряк ртутною краплею, сплющився й затвердів срібним дзеркальцем. На лобі горбаня відкрилося «третє око», правильної круглої форми і без зіниці, світячись яскравіше за шандал-семисвічник.

— Відкрийте рота… Ширше… Ось так… Не смикайтеся! Замріть!

Конрад скорився, борючись із крижаним жахом.

— Ага… бачу… Так я й думав, — задоволено констатував пульпідор, витягаючи інструмент із рота барона. — Почнемо, ваша світлосте?

Далі все відбувалося, як у тумані. Майстерність Рене, чи втома, помножена на глупу ніч, але Конрадові здавалося, наче лікують когось іншого, а сам він — лише відсторонений спостерігач.

Для початку горбань гострим, як ланцет, нігтем накреслив на щоці пацієнта якийсь символ, що контурами нагадував листок голожаберника. Щоку, хворий зуб і взагалі всю праву половину обличчя відразу паралізувало. Потикавши нігтем у нечутливу щоку, Рене загадково гмикнув і забурмотів пташиною мовою. Хвилину-дві він щось викручував з повітря; залишившись незадоволений результатом, пустив у хід інструмент, перетворив «батькову спадщину» на холодну змійку з вічком бабки. Змійка ковзнула обер-квізитору в рот, довго там плазувала, викручувалась і сичала. Смак у зміїного тільця був їдкий, з кислою оскомою. «Отруйна? — міркував барон, дивуючись з власної байдужості. — А чому ні? Може, флюси гадючою отрутою труять…»

Нарешті гадина видобулася назовні. Відібравши у змійки невидиму здобич, Рене вилаявся, жбурнув заразу на підлогу, знавісніло розтоптав і багаторазово наплював зверху. «Третє око» в нього на лобі згасло й закрилося.

— Ось і чудово… Сплюньте. Ні, ви плюйте сюди, в посудину…

Барон покірно сплюнув у посудину.

— А зараз буде боляче, як я й обіцяв. Потерпіть.

Пульпідор голосно ляснув у долоні.

Незважаючи на попередження, Конрад завив голосніше за зграю вовкулаків, що тужать у шлюбну повню. Звук від долонь негідника-пульпідора встромився в щоку, проткнув її наскрізь і розсипався в роті жменею розпеченого вугілля. «Уб’ю-ю-у-у!..» — буравом крутилося в палаючому мозку.

Дивна річ: зараз обер-квізитор цілком поділяв позицію стратега Чорного Аспіда.

Біль десь подівся так само раптово, як і виник. Утираючи холодний піт, що виступив на чолі великими краплями, барон обережно торкнув язиком багатостраждальний зуб.

— Дякую, пане. Тепер я розумію, чому за вами гналися.

— На жаль, фінальний сплеск болю є необхідним компонентом лікування, — сухо відгукнувся молодий горбань. — У іншому разі я не зміг би відновити витрачений запас мани і мої зусилля не увінчались би