Читати книгу - "Джури-характерники"

— Пам’ятаю, — відказав Телесик. — А що?

— А те, що спробуйте побалакати так і з турками. Розумієш, що я маю на увазі?

У Телесика загорілися очі.

— Ага, — сказав він. — Треба придумати щось таке… Ага… О! Треба навіяти їм, що наш острів — то скеля!

— Молодець, — похвалив його Чорторий і чи не вперше поморщився з болю. — Головне, щоб вони звернули вбік — туди, де мілина.

— Тільки ж ми самі можемо не подужати, — шморгнув носом Телесик. — Треба, щоб і ти… щоб усі поранені допомагали.

— Ну, за цим діло не стане, — відказав найближчий з поранених, невисокий кремезний черкасець. Як і Чорторий, він вдавав, що йому зовсім не боляче. — Ви, хлоп’ята, тільки стягніть нас докупи, бо ми самотужки сповзтися не зможемо…

ДНІПРО ГОРИТЬ

Довго виглядати галеру не довелося. Невдовзі з далекого диму випірнули високі щогли, ось вони вивищилися над очеретами… І поранені, і дітлахи втупилися в них поглядами.

— Ми — скеля, ми — скеля… — спочатку урізнобій, а потім злагоджено заговорили вони. — Звертай направо…

Вітрила стрімко наближалися, збільшуючись у розмірах. Вони вже нависали над очеретами, ось вони зайняли майже чверть неба… ось уже майже половину…

— Ми — скеля, ми — скеля, — наче молитву, від якої залежало їхнє життя, повторювали діти й поранені. — Звертай направо, звертай…

Галера повільно обійшла хмару диму, що струмувала над останнім островом, і вийшла на чисте плесо. З татарських грудей вихопилося полегшене зітхання: диму поперед них не було. Неподалік ледве виглядав з води невеликий низенький острівець. А за ним знову розкинулася ген до небокраю неозора водна гладінь. Капудан-паша втішено хитнув головою: там можна було розвернути галеру. Потім треба дочекатися, доки на козацьких островах вщухнуть пожежі і розвіються дими, і тоді можна знову спуститися вниз по Дніпру, поливаючи стрілами все, що ще рухатиметься.

— Прямо вперед! — наказав він.

Пролунали вигуки наглядачів, хльоснули нагаї — і гребці запрацювали веслами. Військовий корабель продовжив свій рух проти течії.

— Бери праворуч! — почав було капудан-паша і раптом зупинився. Ні, здається, треба взяти ліворуч. Так, щось йому ніби підказувало, що треба звернути праворуч. Це коли пливти вгору. Але ж лоцман, татарин з місцевих, стверджував, що Дніпрова бистрина майже увесь час притискається до високого протилежного берега. Атож, майже… А що, коли вона саме в цьому місці відходить від нього? Ет, це ж треба, щоб на самому початку битви в місцевого лоцмана вцілила козацька стріла і тепер нема в кого й спитати!

Капудан-паша озирнувся, ніби все ще сподівався на підказку, тоді перевів погляд на сонце. Воно стояло низько над обрієм. Тож рухатися далі було небезпечно. У темряві, що от-от мала наступити, дуже легко увігнатися з розгону в мілину. Тому треба зупинитися і зачекати ранку.

— Кидати якір! — скомандував капудан-паша.

Якір безшелесно пішов під воду, галера схитнулася раз, другий і завмерла.

Телесик розчаровано перезирнувся з Чорториєм: вийшло зовсім не так, як хотілося. Мало того, що галера не сіла на мілину, то вона ще й зупинилася посеред Дніпра, перетнувши сполучення між ними й козаками. Як же тепер бути?

На небо повільно викочувався повен місяць. В очеретах час від часу тривожно скрикували качки: їм усе ще снилися курні дими. Спало татарське військо по обидва береги Дніпра і лише пригаслі вогні показували місце його розташування. Спав Менглі-Гірей і йому бачився чудовий сон, навіяний заспокійливими словами капудана-паші, мовленими звечора: велетенський військовий корабель повільно розвертається посеред Дніпрового плеса і велично рушає вниз за течією. Нукери випускають у острів стрілу за стрілою і кожна знаходить свого козака…

Зненацька крізь сон до нього долетів стривожений голос юртджі:

— Повелителю, на лівому березі щось діється…

Менглі-Гірей з зусиллям розплющив очі.

— Що ти сказав? — запитав він.

— Я кажу, повелителю, що на лівому березі щось діється.

— На лівому?

Менглі-Гірей струснув головою, проганяючи рештки сну, і глянув туди, куди показував юртджі. Так, на низькому лівому березі діялося щось незвичайне. Пригаслі вогні спалахнули знову і їх було стільки, що здається, загорівся увесь степ. А ще звідтіля долинав якийсь шум і досвідчене вухо Менглі-Гірея одразу вловило, що цей шум скидається на гамір бойовиська. А ще за мить на воді з’явилася темна цятка, що наближалася до корабля, збільшуючись у розмірах. Незабаром стало ясно, що то був невеличкий човен. Ще трохи — і він впритул наблизився до галери. Аби не стикнутися з нею, весляр уперся в обшивку веслом, і задихано вигукнув:

— Повелителю, зі степу налетіли козаки!

— Як? — вихопилося у Менглі-Гірея. — Звідкіля вони взялися?

— Того наші мурзи не відають. Але вони б’ються, мов шайтани! Уже встрелили двох тисяцьких, розігнали коней і захопили половину човнів!

Вчорашні невільники й справді скидалися на шайтанів. У пошматованій одежі, зі скривленими від лютих криків ротами, вони нагадували вихідців з того світу, яких уже ніщо земне не лякало.

Грицик і Санько першими увірвалися в табір. Вони летіли пліч-о-пліч, і шаблі безперервними блискавками спалахували над їхніми головами. За ними щільною лавою накочувалися Гуркан з Ґьозльова, Демид Верес із гір, Гаврило Кощавий з Бахчисараю і ще зо дві сотні їхніх побратимів. Вела їх не лише зненависть до поневолювачів, а й відчуття великої, непоправної провини. Лише зараз до них почало доходити, як необачно вони знехтували Швайчиним задумом. І тепер вчорашні невільники намагалися виправити свою помилку навіть ціною власного життя…

За якусь хвилину сонні очерети перетворилися на киплячий казан, у якому годі було щось розібрати. Нападники металися поміж переляканих, сонних татарів, вигукували хрипкими, натужними голосами страшні прокляття і рубали, рубали, рубали… Тікали татари в ніч, зопалу налітали на вбитих товаришів, зашпортувалися об палаюче гілляччя — воно з тріском відлітало далеко від вогнищ, запалювало суху траву, зістрибувало на одежу і вже не один татарин живим факелом гасав по табору.

І все ж татар було надто багато, щоб розбігтися від першого удару. То в одному, то в іншому місці усе наполегливіше скликали своїх людей десятники та сотники, і навколо них збиралися усе більші натовпи, що не тільки відбивалися від несподіваних нападників, а й самі почали переходити в атаку. Зрештою козаки змушені були відійти