Я вже й так уважаюся тут за enfant terrible бо при-йшлось мені раз показати незалежність думки при меценатах та при батьках України ■— бідна вона з такими «батьками» правдянського толку. Страх, як вони грають такими словами, як «толерантність», «моральна тиранія», «патріотизм», «українство» і т. п., обертають їх на всі боки, як самі хотять. У них, наприклад, «толерантність» вимагає миритись з клерикальними виданнями «Просвіти» і навіть підтримувати їх, а коли хто намовляє своїх товаришів до якого іпшого видавництва, то се вже виходить «моральна тирапія»; для них видання «Ист[орических] песен» А[нтоновича] і Д [рагоманова] здається дуже патріотичним ділом, а інші видання самого вже Драгомано-ва — антипатріотичним. Коли хто каже, що він не признає «Житій святих» для народу, то се вже у них «нетолераит-пе відиошения до людей з релігійними переконаннями»... Одним словом — логіка! А вже що у них значить слово «українство», то я не берусь роз’яснити, бо те, що я чула на сю тему, зливається в моїх думках в хаос такий, що з нього жаден бог світу не створив би. Наприклад, інший раз людину винуватять в проступку проти «українства» за те, що вона мало ходить в гості до тих, що уважають себе українцями par excellence 51, і, знаєте, се проступок дуже великий, від нього недалеко вже й до «ренегатства». Якраз недавно одного мого друга мало-мало що ренегатом не прославили за те, що не всім «столпам» новорічні візити поробив і не всіх з іменинами поздоровив. Тільки щоб бути справедливій, то треба сказати, що таку мірку вживають і люди іншого напрямку. Так, наприклад, так звані «політики» (хай мене грім уб’є, коли я знаю, в чім виражається їх «політика»), коли знають, що хто-небудь ходить в дві-три українські господи, то вже вони рішають а ргіогрі, що се, певно, якийсь «вузький націоналіст» і навіки пропащий культурник» (а у них се погибельний термін!). Таким способом, часом буває, що один' і той самий чоловік одночасно має славу і «вузького украйно-філа», і «ренегата-зрадника»... Aber, «es ist eine alte Ge-schichte». Ви її знаєте, може, краще мене. Я думала, що тут винна кружковщина в тому, що люди видумали собі таку чудну мірку для політичних дереконаннів, але ж мій друг (той самий, їдо мало не попав у ренегати) каже, що тут і кружковгцини иастоящої нема у сих людей, а єсть тільки у кожного з них mania grandiosa52 в великій степені, іменно кожний з них думає: «Fetat c’est тоі» 53, ну, а звісно, коли хто не поважає такої людини, то чинить сим справжній Hochverrath54. Не знаю, може, сьому й правда. Окрім сих людей, одержимих mania grandiosa, єсть ще багато людей, що мають, здається, за принцип речення: «Куди кобила, туди й лоша» (ся фраза була раз виголошена в формі тосту на одному патріотичному вечері), і вони-то й складають «громадську опінію», звісно, так, як їм кобила прикаже. Єсть інші люди, інші товариства, що мсише певні в собі і більш уважні до чужої репутації, але ж вопи не складають «громадської опінії», бо раз, що їх мало, а друге, що вони сим не займаються, маючи багато роботи коло своєї і чужої науки та коло різних «вузькопрактичних» речей. Сі інші товариства ще по більшій часті в початку, так сказать, в ембріоні, і через те про них не можна ще нічого рішучого сказать, бо вони ще й самі не знають, що з них вийде, але можна все-таки думати, що вийдуть люди, бо вони все-таки мають людські ідеї, добрі заміри і ні краплі крутійства, а до того пе знаходяться ні під чиєю ферулою, так що мають свою волю в своїй хаті, у нас же се багато значить.
Ну, годі, однак, на сі теми, бо вже пора мені кінчать, а треба ще про інше поговорить. От тільки ще Вам один приклад правдянської етики: один «високоповажний» був з своїм другом меценатом в одній збірній компанії, де случайно повелася розмова не дуже приємна обом друзям (сьому були винні двоє enfants terribles), після сього через якийсь час «високоповажний», спіткавши господаря хати, де збиралась та компанія, говорить йому: «Дуже шкода, що ви допустили до такої прикрої розмови, бо от мій друг міг би дати Вам грошей на видання українського збірника, а тепер, звісно, по дасть». Треба при сьому сказати, що ніхто тих грошей і пе просив. «Все куплю»,— сказало злато», та не знаю, чи станеться по його слову...
Ви педовольні, що я послала до «Життя і слова» такий нецікавий матеріал, але, Франко просив у мене, власне, сього. Не знаю, чи буде цікаво, як я пошлю туди нісні баладного змісту (теж сирий матеріал, бо довести до пуття я не вмію). Миша, певне, міг би написати й краще, але він тепер дуже зайнятий, вчиться до екзаменів, а разом з тим він лаборантом при фізичному кабінеті, так що часу як відміроио. Як Ви думаете, чи моя поезія такого сорту, щоб її триматися хоч одною рукою, чи краще поступить по раді одної маминої байки: «Як ліра грас поганенько, її покинути швиденько!!»? Я цікава знати Вашу думку. A propos (чи краще sans propos l) — чи був де надрукований мій «Брюс»? Я нічого не знаю про нього.
Ви питали колись про Сердешного, се дуже молодий хлопець (20 л.), не конче освічений і дуже погано вихований, до того ж, під міцною правдяпською ферулою — що з нього хотіти? Врешті, він, моя^е, що вилюдніє, як підросте.
Ну, бувайте здорові, а то я розбазікалась без краю. Та скажіть мені яке добре слово.
Ваша Леся
Чи знаєте, що «Зоря» і «Дзвінок» вже заборонені в Росії? Се для них великий підрив.
Пишіть мені в Колодяжне, бо ми хутко їдем туди, от, може, 10 апреля.
121. ДО Є. І. ДРАГОМАНОВОЇ
Перед 29 квітня 1894 р. Колодяжне
Христос воскрес!
Милая бабушка! Поздоровляю Вас з празником, бажаю Вам здоров’я і всього доброго, щоб нам з Вами весело провести час, як будемо літом у Вас. Ви ж не сердитесь, я думаю, на нас за те, що ми не приїхали до Вас на Великдень? Давно ми не були дома, то наші всі вже за нами заскучали, а ми за ними, і хотілося нам сі свята дома побути. Може, по святах знов у Київ
