Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

Щонайменше викликає подив та обставина, що творці плану розраховували у разі його реалізації привести до повновладдя силу, яка поки-що явно ухилялася від прямої, відкритої конфронтації з Тимчасовим урядом, не йшла на рішучі кроки щодо державного самовизначення України. З цього погляду в Києві на той час існувала лише одна скільки-небудь впливова відома організація, що намагалася тиснути на Центральну Раду, вимагаючи від неї кардинальної позиції. Це був Український військовий клуб імені П. Полуботка на чолі з М. Міхновським. Зрозуміло, що реакція клубу на обнародування Другого Універсалу могла бути лише негативною, що и зафіксував документ. (До речі згадка про Другий Універсал — ще один доказ остаточного прийняття плану — 4 липня 1917 року.

Водночас привертає увагу певний алогізм конструкції другої фрази вищенаведеної цитати: "Після проголошення першого Універсалу (другого ми не визнаємо), ми приступаємо до заведення порядку на Україні". Із значною мірою вірогідності можна думати, що частина фрази, взята в дужки, з'явилася набагато пізніше від основної її частини. Решта могла бути сформульована лише напередодні, в момент чи відразу після ухвалення Першого Універсалу (тобто близько 10 червня 1917 р.)

Щодо правомірності подібного роду міркувань слід послатись і на досить цікаві свідчення одного з найближчих друзів М. Міхновського — С. Шемета. У 1925 р. він опублікував спогади, в яких стверджував: "У Міхновського вже в червні 1917 року повстає план проголосити державну самостійність України, спиратись на сили Богданівського полку. При тодішнім безвласті ця думка не була фантастичною. Було вирішено повезти полк пароплавами на Шевченкову могилу і там, на сій святій для всякого свідомого українця землі, проголосити самостійність Української Держави. Для цього треба було мати надійного командира полку. Думка призначити самого Міхновського командиром богданівців була залишена, бо полуботківці дивились на акт проголошення самостійності і на богданівський полк тільки як на початок великої роботи і боялись залишитися без головного свого керівника.

За порадою Клима Павлюка був викликаний з Симбірську кадровий офіцер Юрко Капкан. Він приїхав і на всіх полуботківців зробив добре враження. Втаємничений в плани полуботківців, Капкан на всі їх пропозиції пристав. Міхновський взяв від Капкана урочисту присягу на вірність самостійній Україні і на виконання цілого того плану проголошення самостійності. Але Капкан, увійшовши в той же час в зносини з головою обраного Військовим З'їздом Комітету Симоном Петлюрою і з петлюрівською соціалістичною більшістю цього комітету, присягу свою зламав. План проголошення самостійності України таким чином упав"[506].

Зі слів С. Шемета можна зробити висновок, що самостійницькі настрої М. Міхновського в червні (а не липні) втілились у намір (план) проголосити державну самостійність України (не задля реалізації Першого Універсалу, а навпаки — всупереч йому). Основним знаряддям при цьому мав послужити полк ім. Б. Хмельницького (про полуботківців — жодної згадки) Важливо звернути увагу і на те, що "план упав" через зраду Ю. Капкана, а не в результаті спроби його здійснення через полуботківців.

Останнє зауваження має спеціальне сутнісне навантаження. Адже значного поширення знайшли твердження одного з найавторитетніших дослідників життєвого шляху і творчої спадщини М. Міхновського — П. Мірчука. З посиланням на спогади С. Шемета П. Мірчук пропонує вже такий, надто відмінний від вищенаведеного, план: "Міхновський уклав зі своїми однодумцями план збройного виступу з метою перебрання в Києві та в усій Україні фактичної влади в українські руки та передання її Українській Центральній Раді як формальному і фактичному урядові самостійної Української держави. Міхновський вірив, що керівники Української Центральної Ради, переконавшись у безпідставності свого страху перед силою Росії та бачучи безсилля російського Тимчасового правительства протиставитись силою державницьким змаганням українського народу, всі як один закинуть свій "автономізм" та "федералізм" і сміливо прейдуть на шлях відвертого націонал-державного самостійництва. Тим більше, коли їх не проганятиметься з керівних постів, а навпаки, передастся їм всю захоплену українськими повстанцями фактичну верховну владу в Україні.

Переведення переговору (очевидно перевороту — В.С.) в Києві лягло на зформовані вже два українські національні полки — "Богданівців" і "Полуботківців". Проголошення повної самостійності України мало відбутися на могилі Тараса Шевченка над Дніпром. Було вирішено повезти полк "Богданівців" пароплавом на могилу для участі в тому святочному проголошенні самостійності Української Держави, після чого полк мав повернутися до Києва, де тим часом "Полуботківці" повинні були захопити в свої руки всі важливі пункти"[507].

Оскільки план М. Міхновського П. Мірчук викладає з посиланням лише на одне джерело — спогади С. Шемета, варто відзначити, які елементи відрізняють його від першоджерела, одночасно давши їм (цим елементам) оцінку. План виглядає аж надто фантастичним: затяті "автономісти" і "федералісти" мали "всі як один закинуть" свої принципи й пристати на самостійницькі державницькі ідеї політичного діяча, якого вони вважали не меншим ворогом, аніж більшовиків. Можливо навіть більш небезпечним, оскільки допустили ще в той час співпрацю з організаціями РСДРП(б), а М. Міхновсьського вважали "українським фашистом", безвідповідальним авантюристом тощо[508].

Проте, як це не дивно, а саме такі контури, які наведені С. Шеметом, окресляться пізніше у діях полуботківців.

П. Мірчук твердить, що проведення перевороту лягло на вже сформовані два полки — богданівців і полуботківців. В іншому місці своєї книги автор доводить, що саме П. Міхновський починає організовувати полуботківський полк[509]. Оскільки солдати-грушківці стали рішуче вимагати визнання їх полком імені П. Полуботка, в двадцятих числах, точніше навіть наприкінці червня (М. Падалка без будь-яких підтверджень називає середину червня)[510] викликає закономірне запитання — чи не змістив П. Мірчук події у часі?

Викликає і природний подив, чому сформований, діючий полк (богданівців) мав відправитися до Канева, тоді як із солдатами-новобранцями, чия боєздатність, організованість, політична орієнтація були більш ніж проблематичними, пов'язувався ключовий, найвідповідальніший пункт плану — захоплення Києва (з вояками штабу КВО, за деякими даними, близько 60 тисяч чоловік — В.С.)) Відправка богданівців до Києва в такому разі логічна лише в одному сенсі — позбавити Центральну Раду єдиної військової опори в Києві.

Цікаво, що П. Мірчук випускає в своєму цитуванні останнє речення С.Шемета, де йдеться про провал плану, й натомість зазначає: "Капкан виявив змову Винниченкові і Петлюрі і за їхньою намовою здержав "богданівців", як їх новий командир від участі в змові і в умовлений час з полком "богданівців" на могилу Шевченка не поїхав.

Полк богданівців, натомість розвивав свою роботу згідно з планом безперебійно"[511].

І зрештою ще один історичний момент. За словами С. Шемета виходить, що план М. Міхновського провалився