Читати книгу - "Томасина"

Вона пройшла уже чималу путь зі свого світу до його, але не так просто покинути життя, проведене на самоті та присвячене іншим створінням. Треба було ще трохи часу — і трохи більше ніжності.

Від ревіння Мак-Дьюї та дзеленькання дзвоника здригалися віконниці.

— Агов, цієї ночі ти не була такою гордячкою. Ти кричала «Мак-Дьюї!», цілувала мене й була мені за жінку. Лорі, невже ти не чуєш мене?

Згадавши і про нічну баталію, і про те, як вона у запалі битви поцілувала його, Лорі раптом збентежилась, подивилася на невгамовного залицяльника іншими очима, а потім затулила обличчя руками і розплакалася від сорому.

— Лорі, якщо ти тут, то знай: я хочу, щоб ти була моєю дружиною!

Лорі присіла, згадуючи, як пристрасно вона стиснула у своїх руках його велику, закривавлену голову, наблизила його губи до своїх губ…

Мак-Дьюї знов несамовито дзенькнув дзвоником і крикнув:

— Останній раз питаю, Лорі! Більше не питатиму!..

Вона затремтіла, пригадуючи почуття невимовної гордості, коли вони перемогли. Щоправда, користі з тієї перемоги було мало, адже малий ведмідь однаково загинув. Та хай там як, а після тієї шаленої ночі, прийнявши хрещення вогнем, Лорі змінилася до невпізнання.

Не одразу до неї дійшло, що несамовите дзеленчання Дзвоника Милосердя нарешті вщухло, і Глен більше не вторить дикому ревищу Ендрю Мак-Дьюї. Лорі відняла руки від обличчя й зазирнула у шпарину. Ветеринар пішов. Тепер її охопив зовсім інший страх, вона злетіла вниз по сходах, відімкнула двері та кинулася через галявину до Відьомського Дуба.

— Ендрю! — закричала Лорі. — О, Ендрю… Мій Ендрю.

Вона довго просиділа під Відьомським Деревом, чекаючи повернення Мак-Дьюї. Та він не повернувся.

Мак-Дьюї — потріпаний, обезумілий чолов’яга, що майже нічого не бачив і ще менше чув, — важко ступав по нагірному схилу, не розбираючи дороги. Йому було байдуже, куди йти, й він став заглиблюватися в хащу трохи нижче галявини. Мак-Дьюї крокував через деревне коріння, шпортався, падав, чортихався, знову зводився на ноги і йшов та йшов, мов той бульдозер, торуючи собі шлях через високу папороть, яка сягала до плечей, продираючись через колючі зарості ожини.

Тепер, коли всі його прекрасні сподівання пішли прахом, Мак-Дьюї дійшов до межі, за якою на нього не чекало нічого доброго. Він пер і пер напролом, неначе прямував у лігво Долі, котра лиш те й робила, що обкрадала його за найменшої можливості, і невимовна лють у ньому тільки наростала.

І так, непомітно для себе, він вийшов на круглу галяву, оточену буками, дубами і березами. Земля на ній була рясно всіяна листям, мохом, дрібними галузками папороті і низькорослих кущиків, на яких росли червоні ягоди, а посередині був невеличкий могильний горбок, який уже почав заростати молодою травою. Навколо горбочка росли якісь низькі кущики з лапатим листям. Надгробок, що вінчав могилу, трохи похилився, а напис на ньому від сонця та дощів збляк, деякі літери стерлися зовсім.

Ця несподівана знахідка, та ще й у такому дикому, безлюдному місці, так ошелешила Мак-Дьюї, що він зупинився як укопаний, ураз прийшов до тями і нарешті роззирнувся.

Невеличкий розмір могили наводив на думку, що тут похована дитина, і на Мак-Дьюї накотила нова хвиля гіркоти, як він подумав, що колись весела і щаслива Мері-Pya так само лежатиме під дерном на тісному церковному цвинтарі, де не так приємно й затишно, як на цій потаємній лісовій галявині.

А найприкрішим, найболючішим у цій історії було те, що дитина ще жива, але неминуче помре. В її майже погаслих очицях-близнючках ще й досі поскакували іскорки вогню, і тут Мак-Дьюї знову пригадав, як він всю ніч не зводив з дівчинки очей і тремтів од страху, що її кволе дихання от-от обірветься, і в його житті почнуться дні й ночі, коли він вже нізащо не зможе побачити рідну дочку.

Побачивши серед лісу горбочок могили, Мак-Дьюї застиг, наче громом уражений. Він уже й так натерпівся страху та тривог, і ще бозна-чого, адже чимраз ставало зрозуміліше, що життя Мері-Pya висить на волосинці. І те, що він побачив на галявині, наповнило його глибоким, невимовним болем.

Він підійшов до могилки, присів коло неї, і в глибині його душі заворушився ледь відчутний страх, що на надгробку неодмінно має бути написано:

«ТУТ ПОКОЇТЬСЯ МЕРІ-РУА МАК-ДЬЮЇ,

 ЛЮБА ДОЧКА ЕНДРЮ МАК-ДЬЮЇ,

 ЩО ПОМЕРЛА У ВІЦІ 7 РОКІВ…»

Він повернув свою величезну, вогнисту, войовничу голову до надгробка, схилився трохи нижче, щоб розібрати стерті літери — і за мить уже знав, кому належить ця могила. Напис на надгробку сповіщав: «Тут спочиває Томасина, народжена 18 січня 1952 і наг_о замордов_на 26 липня 1957. Почивай з м_ром, ми_а подруго».

І раптом Мак-Дьюї відчув, як його серце наповнює справжнісінький жах перед цією галявиною. Він стояв, опустившись навколішки, великий, незалежний, з випнутим бородищем, неначе кидав виклик всьому світові, і навіть не одразу усвідомив, що голова його, нахилена, щоб прочитати напис на надгробку, хитається, не вірячи в прочитане.

Нагло замордована. Нагло замордована. Нагло замордована!

Неправда! Яка нагла брехня! Нікого він не замордовував! Кішка й так була на волосину від смерті. Вона здохла б хоч так, хоч так. Хто написав ці слова, які твердими крижаними каменюками ввалилися йому до шлунка і заморозили все тіло? Хто посмів піддати сумніву його вирок і зробити цей напис, який міг прочитати будь-хто?

В уяві Ендрю Мак-Дьюї виник образ Х’юї Стерлінга — з гарним профілем, блискучими голубими очима і врівноваженим поглядом, — та двох його супутників, і він, неначе наяву, почув, як хлопці, перекрикуючи один одного, заговорили всі нараз. «Слухається справа містера Ендрю Мак-Дьюї, — вигукували хлопчачі голоси. — Ми оголошуємо вам вирок, керуючись своїм розумінням речей; нехай вашою карою стане наша зневага».

І знову він побачив їх, своїх суддів, що стояли рядочком від найвищого до найнижчого: довгошиїй Джеймі Брейд з видовженим обличчям;