Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"

Протягом більшої частини американської історії торгівля здійснювалася паперовими грошима, підкріпленими благородним металом. До ХХ століття приватні банки випускали свої власні гроші. 1913 року уряд США заборонив приватні гроші і став єдиним провайдером валюти. Базова ідея не змінилася. Публічні чи приватні паперові гроші отримували свою вартість завдяки тому, що їх можна було обміняти на встановлений обсяг золота чи срібла в банку або в уряду. А потім сталося щось дивне. 1971 року Сполучені Штати назавжди пішли від золотого стандарту. З того часу кожний паперовий долар підлягає обміну на… ніщо.

Перевіримо це на ста доларах у вашому гаманці. (За необхідності можна замінити і на один долар.) Ці банкноти — просто папірці. Ви не можете їх з’їсти, випити, скурити, а найголовніше — ви не можете принести їх до уряду й вимагати будь-що взамін. Вони не мають внутрішньої цінності. І це справедливо для майже всіх світових валют. На безлюдному острові зі ста мільйонами доларів ви швидко загинете. З іншого боку, матимете хороше життя, якщо врятуєтесь і матимете ці гроші з собою. У цьому і криється цінність сучасної валюти: вона має купівельну силу. Долари мають цінність, бо люди, що торгують реальними речами — продуктами, книжками, педикюром, — приймуть їх. І люди, що торгують реальними речами, прийматимуть долари, бо впевнені, що інші люди, торгуючи іншими реальними речами, також прийматимуть їх. Долар — аркуш паперу, цінність якого повністю походить із нашої віри, що ми зможемо використати його, аби купити те, що нам потрібно буде в майбутньому.

Для того, щоб ви відчули, як сучасні гроші проявляються як гра в довіру, давайте поглянемо на гротескне явище в Індії. Більшість індусів, задіяних у комерції — власники магазинів, водії таксі і т. ін., — не приймуть порвану, пожмакану чи брудну рупію. Оскільки інші індуси знають, що багато їхніх співвітчизників не приймають порвані банкноти, вони теж не прийматимуть їх. У кінцевому підсумку, коли туристи приїжджають до цієї країни, вони швидко навчаються тому, що приймати можна лише недоторкані банкноти, щоб не потрапити в клопоти з порваними. Цей процес абсолютно ірраціональний, бо Центральний банк Індії вважає кожну банкноту із серією і номером — порвану, брудну, пожмакану чи пошкод­жену якось інакше, — як законну. Будь-який банк обміняє порвані рупії на новенькі до хрусту. Але це не має значення: розумні люди відмовляються брати законні банкноти, бо вважають, що їх можуть не прийняти деінде. Цей гротескний приклад підкреслює той факт, що наша довіра до паперової валюти походить з довіри інших до цього паперу.

Оскільки паперові гроші не мають притаманної їм вартості, їхня цінність залежить від їхньої купівельної здатності — того, що може змінюватися поступово з часом, а іноді — навіть досить швидко. Улітку 1997 року я провів кілька днів, подорожуючи по штату Айова, «вимірюючи пульс американського фермера» для журналу The Economist. Десь поза містом Де Мойн я завів розмову з фермером, що вирощував зерно, сою й велику рогату худобу. Коли він робив мені екскурсію по своїй фермі, то вказав на старий трактор, що стояв за сараєм. «Цей трактор коштував 7500 доларів, коли був новим у 1970 році, — сказав він. — А тепер подивіться на ось цей, — сердито продовжив він, вказуючи на сяючий новий трактор, що стояв поруч. — Він коштує мені сорок тисяч. Як ви це поясните?»[211]

Я міг це пояснити, однак це буде не те, що я казав фермерові, який уже підозріло ставився до мене — молодого міського жителя, з краваткою й на автомобілі Honda Civic. (Наступного року, коли мене попросили написати подібну історію про тютюнових фермерів зі штату Кентуккі, мені вистачило клепки в голові орендувати невелику вантажівку.) Моє пояснення складалося б із одного слова: інфляція. Новий трактор, напевно, не був анітрохи дорожчим від старого в реальних одиницях, тобто фермер міг виконувати ту саму роботу, а може, й меншу, щоб заробити на цю покупку. Ціна на ярлику цього трактора піднялася вгору, однак так само піднялися ціни, за якими він міг продати своє зерно й корів.

Інфляція досить просто означає, що середні ціни піднімаються. Індекс інфляції, або зміна показника споживчих цін, — це намагання уряду відобразити зміну цін одним числом, скажімо, 4,2 %. Метод визначення цього числа дуже простий: урядовці періодично перевіряють ціни на тисячі й тисячі товарів — одяг, харчі, пальне, розваги, житло — і потім зводять їх до числа, що показує, як змінилися ціни корзини товарів, куплених усередненим споживачем.

Найкращим способом зрозуміти інфляцію є те, що не ціни повзуть угору, а купівельна спроможність долара знижується. Долар купує менше, ніж це було раніше. У цьому полягає зв’язок між ФРС чи будь-яким іншим Центральним банком й економічною розрухою. Паперова валюта має цінність, лише поки її не вистачає. Центральний банк контролює цей дефіцит. Тому корумпований чи некомпетентний центральний банк може зіпсувати або повністю знищити цінність наших грошей. Припустімо, керівництво в’язниці з благими намірами вирішило дати кожному в’язню 500 банок скумбрії. Що станеться з ціною стрижки у цій в’язниці? А скумбрія краща за папір, бо принаймні має притаманну їй вартість.

1921 року німецька газета коштувала приблизно третину марки, а за два роки — 70 мільйонів марок. Це не газети так сильно змінилися, а німецька марка, що втратила свою корисність, бо уряд надрукував нові у безрозсудному ентузіазмі. Фактично марка втратила настільки свою цінність, що для домогосподарств стало дешевше опалювати ними будинок замість купівлі за них палива. Інфляція в Латинській Америці в 1980-х роках була настільки страшною, що там були країни, найбільшим імпортом яких стала паперова валюта[212]. Наприкінці 1990-х білоруський рубль називали «зайчиком» не лише за зайців на банкнотах, але й через приголомшливу здатність цієї валюти стрибати вгору. У серпні 1998 року білоруський рубль утратив 10 % своєї купівельної спроможності лише за один тиждень.

Інтенсивна інфляція руйнує економіку так само інтенсивно. Працівники поспішають витратити свої гроші, поки вони не знецінилися. Формується звичка працівників бігти витрачати зароблені гроші в обідню перерву, бо