Читати книгу - "Хроніки Південного"

Моніка почала з тобою зустрічатися задля того, щоб подражнити і полякати своїх батьків. Ясно, що її батьки не бажали нічого чути про ніякого регбіста, у них це викликало жах. А вона прагнула показати батькам, що не все може складатися згідно з їхніми планами, коли вона того захоче. Тоді на моєму дні народженні вона побачила, що для її задуму регбіст дуже годиться. Пізніше, можливо, ти сподобався їй сильніше, бо вона з тобою почувалася безпечно, але в її життєвий план ти все одно не вписуєшся.

Нікому не відомо, що вона поїхала зовсім не на курси англійської мови, а на такий собі семінар відьом. На уроки флейти в музичній школі вона вже давно не ходила. Вона відвідувала якийсь клуб відьом на Південному. Вчителька флейти розмовляла з її батьками, вони вимагали, щоб вона закінчила музичну школу, але Моніка впала в істерику, що вони втручаються в її особисте життя, що вони хочуть зробити з неї те, ким самі не стали. Її батьки, звичайно, вважали, що це ти винен у тому, що вона кинула флейту.

Знаю, ти не повіриш. Але чи не дивує тебе той факт, що лікарі нічого поганого не знайшли, хоча твої ноги боліли і болять далі. І серце, мабуть, іноді також? Повір мені, вона справді чогось там навчилась і тепер поїхала удосконалити свої знання. Вона бажає, щоб ти був з нею, а не на тренуваннях. Моніка прагне вирватися з-під опіки батьків, з життєвого шляху, котрий вони вибрали для неї. Вона хоче володіти тобою повністю…»

Я відклав той лист вбік, бо серце й так колотилося. Я не вірив жодному слову. Як я можу вірити дівці, в якої дашок не змінюється з того часу, як її знаю. Але те, що Моніка кинула музикалку, тільки нікому про це не казала, могло бути правдою. Коли ми дивилися змагання з регбі тоді в Мантаса, вона ж казала, що флейта тепер трохи відпочиває. Тоді я пропустив це повз вуха і вирішив, що її флейта відпочиває через мене.

Ну нехай, розповідала вона щось там про різні відвари, настоянки тощо. Можливо, й відвідувала якийсь клуб… Але вони там гороскопи обговорювали, базікали про реінкарнацію. А ще той її бурштинчик у готелі… А хто з нас різними дурницями не займався? Брали голку з ниткою, писали букви на аркуші паперу, запалювали свічку й викликали різних мерців. А ті з’являлися швидше за якесь таксі. І давали відповіді на все, про що їх запитували. Але через це я себе чарівником не вважаю.

Але щодо цього листа мені тільки не зрозуміло, як вона вгадала про мої травми і про серце?

Однак я не мав жодного наміру це все обговорювати з Юрґою. Розповів їй історію про езотериків, до яких ми з Мінде ходили. Ще доклав від себе, як потім там ледь не оргія почалась, бо нещодавно я прочитав статтю, в якій одна баба скаржилась, що вона познайомилась з якимось хахалем, а той її повів до якогось таджика чи казаха, чи туркмена, і каже, що тут збираються однодумці. А там усі почали лизатися, мацатися, а потім всі трахалися, як кролики. Ті «однодумці» вірили, що секс — найкраща медитація. А баба у статті ще запитувала, чи все тут нормально?

Ми обоє добре нареготалися з моєї казки, Юрґа явно не повірила, що це моя найганебніша історія. Я теж не повірив щодо її конкурсу ніг. Я взяв свій портрет, на портреті моя «цегла» рівніша ніж у реальному житті, гольф, біла сорочка, все як має бути. Ясно, що в книзі Ґяди намальовано краще: там на рудому фоні намальовані портрети в декількох кольорах. Дивлюсь і якось дивно — ніби я такий самий, але інший. Хтось довго на тебе дивився, обводив рукою всі твої лінії, немов пестив.

Ось так і минула та весна: в прогулянках та розмовах з Юрґою, слуханні «Нірвани» та Prodigy, в роздумах про те, як далі будуть йти справи з Монікою, а часом — про ті труси з мереживом, що під джинсами Юрґи.

Я не зміг зустріти Моніку, оскільки з Вільнюського аеропорту її забрали батьки. Навчальний рік уже завершився, але батьки дозволили мені декілька днів залишитися вдома і не їхати в село, оскільки за кілька днів мав початися чемпіонат юніорів.

Моніка повернулась додому, не лише наїздившись на конях, награвшись у баскетбол та здійснивши грандіозний пролом в англійській мові, але й з такою бабською зачіскою. Можливо, накрутила волосся на бігуді, щоб бути схожою на Мераю Керрі, але була схожа на подружок моєї матері з хімічними завивками. Мало того, вона накупила блискучих губних помад та лаку для нігтів ніг. І я згадав бредні Едити про відьму. Ну скажіть, де ви бачили відьму з хімічною завивкою, блискучою помадою і полакованим нігтями ніг?

Але більше нічого поганого не було. «Знаєш, — пояснила вона, — батьки не дозволяли мені ні макіяж робити, ні нігті лакувати, вони вважали, коли пофарбую волосся — зійду з правильного шляху, тому я випробувала все». Коли обдумати більш розважливо, її усмішка зовсім не змінилася, а під блискітками була та сама кішка, яка й досі могла розворушити всі мої нутрощі. Вистачало побачити, як вона рухається, ходить, усміхається — і починав щиро вірити у те, що вона увесь той час лише про мене й мріяла. І думала лише добре. Тому яка різниця, яку музику вона любить або який театр їй подобається, тим паче, яка в неї зачіска. Потім вона зможе почитати інші книжки, послухати інакшу музику; якщо вона змінилася за півроку, як і я сам, то за наступних півроку зможе змінитися ще. А такої кішки всередині сам не виростиш. Головне — не тиснути на неї, не вимагати, щоб одразу, треба обережно.

Я розглядав різні дрібнички, які