Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

Тіто Пуенте затягнув нову мелодію. Вона була набагато ніжнішою, і я впав у філософський настрій. Нам всім коли-небудь доведеться покинути цей світ. Але навіть з урахуванням цього призначений мені спосіб відходу не входив до числа моїх пріоритетів. Заснути і не прокинутися стояла під номером один у моєму списку, а все, що знаходилося після цього, здавалося мені огидним.

Що я зумію побачити, якщо помру? Я ніяк не міг змусити себе повірити в існування душі, в рай, пекло та іншу імпозантну нісенітницю. Більше того, якщо допустити, що людські істоти мають душу, то виникає питання — чи є така у мене? Запевняю вас, душі у мене не було. І як я міг її мати, будучи тим, ким я є? Немислимо. Мені і без того досить важко бути самим собою. А залишатися таким, який я є, маючи душу, совість і розуміючи, що тобі загрожує якесь існування після смерті, просто нестерпно.

Однак думка, що я, такий єдиний і неповторний, піду назавжди і не повернуся, навівали на мене смуток. Це було не тільки сумно, але й навіть трохи трагічно. А чи не подумати про реінкарнацію? Звичайно, процес контролювати не вийде. Але можна відродитися у вигляді гнойового жука або чогось ще більш гидкого, наприклад, у вигляді такого ж монстра, яким я є зараз. У світі не залишиться нікого, хто стане мене оплакувати, якщо Деб піде разом зі мною. Будучи закінченим егоїстом, я сподівався, що покину цей світ трохи раніше її. Пошуки відповіді на шараду затягнулися, і настав момент покласти всьому цьому край. Можливо, що все це тільки на краще.

Тіто затягнув нову пісню. Цього разу дуже романтичну. Він співав «Te amo», і я відразу згадав про Риту, про те, що ця ідіотка напевно буде плакати за мною. Коді і Астор теж будуть сумувати, хоч і у своєму унікальному покаліченому вигляді. Дивно, але останнім часом за мною тягнувся хвіст емоційних уподобань. Як це могло статися? Адже я вже думав приблизно про те ж саме, висячи вниз головою під водою у перевернутій машині Дебори? Чому в останні дні я так часто лежав, роздумуючи про смерть, але так нічого і не зробив? І все, що я міг придумати було те, що з цим зробити нічого й не можна було.

Почувши, як Данко почав погрюкувати лежачими на підносі інструментами, я повернув голову. Рухатися було як і раніше важко, але я зумів зловити доктора в полі зору. У його руці був великий шприц, а наближався він до Доуксу так, наче хотів, щоб його бачили і ним захоплювалися.

— Прокидайся, Альберт. — весело вимовив доктор і встромив голку в руку сержанта.

Спочатку нічого не сталося, але потім Доукс сіпнувся, прокидаючись, і видав на знак вдячності серію стогонів і хрипів, а Доктор Данко, стоячи над сержантом зі шприцом напоготові, явно насолоджувався поточним моментом.

З боку вхідних дверей долинув звук сильного удару. Данко обернувся і схопив свій пістолет для гри в пейнтбол якраз в той момент, коли масивна фігура Кайла Чатскі заповнила собою дверний проріз. Як я і побоювався, він спирався на милицю і тримав пістолет в пітній, тремтячій руці.

— Сучий ти сину. — сказав він, але доктор Данко вистрілив зі свого пістолету для пейнтболу раз, а потім другий. Чатскі витріщався на доктора із звислою щелепою, а Данко опускав свій пістолет разом із тим, як Чатскі звалювався на підлогу.

І тут прямо за спиною Чатскі, невидима аж поки Кайл остаточно не впав на підлогу, стояла моя люба сестричка Дебора, і що найкраще — у своїй твердій правій руці вона тримала глок. Вона не стала витрачати часу на те, щоб пустити краплю поту або назвати Данко на ім'я. Вона просто стиснула щелепи і два рази поспіль випалила в груди доктора, що зірвало його з ніг і повалило на стіл із Доуксом, який несамовито верещав.

Доволі довго у приміщені панувала тишина і спокій, якщо не вважати криків невгамовного Тіто Пуенте. Потім Данко зісковзнув зі столу, а Дебора, опустившись на коліна поруч із Чатскі, перевірила його пульс. Вона уклала його в більш зручну позу, поцілувала його в чоло і нарешті повернулася до мене.

— Декс, — сказала вона. — Ти в порядку?

— Я буду в повному порядку, сестричко, — відповів я, відчуваючи приємне запаморочення. — якщо ти вимкнеш цю жахливу музику.

Вона підійшла до старої магнітоли і висмикнула шнур із розетки. Настала милостива тиша, і Дебора подивилася на сержанта Доукса. Намагаючись не видати своїх почуттів, вона вимовила:

— Зараз ми тебе звідси вивеземо, Доуксе. Все буде добре.

Вона поклала руку на плече сержанта, коли він заплакав, а потім різко розвернулась і наблизилася до мене. Сльози заливали її обличчя.

— Господи, — прошепотіла вона, вивільняючи мене. — Доукс у жахливому стані.

Коли Дебора зірвала останні залишки клейкої стрічки з моїх зап'ясть, я, треба було зізнатися, не відчував сильних страждань у зв'язку зі станом сержанта. Не відчував тому, що нарешті звільнився; звільнився від клейкої стрічки, від доктора, від необхідності надавати послуги і так, схоже від самого сержанта Доукса.

Я встав, що було зробити не так легко як сказати. Потягнувся, аби розім'яти мої бідні кінцівки, коли Дебора викликала по рації наших друзів із поліцейського управління. Потім підійшов до столу з інструментами. Звісно це була дрібничка, але мене розпирало від цікавості. Я потягнув руку і вхопив шматочок паперу, який був прикріплений до краю столу.

Своїм знайомим тонким почерком, Данко написав «TREACHERY-ЗРАДА». П'ять із літер були перекресленими.

Я поглянув на Доукса. Він поглянув на мене, очі були широко відкриті і переповненими ненависті від того, що він вже не зможе говорити.

Тож тепер ви бачите, що деякі історії мають по-справжньому щасливий кінець.

Епілог

Дуже приємно спостерігати, як в тиші субтропічного ранку південної Флориди над нерухомою поверхнею води встає сонце. А коли на протилежній від сонця стороні неба величезний жовтий місяць в цей же час опускається за горизонт в океан, картина виходить ще прекраснішою. Місяць,