Читати книгу - "Книга імен"

— Дай я поговорю з нею, Мюллере. Упевнюся, що вона жива.

— Ти мені не довіряєш? — кепкував той, і втіха його була настільки очевидною, що Девіда охопило нестримне бажання скрутити йому шию.

— Я хочу почути її голос.

— Почуєш. Коли виконаєш іще одне розпорядження. Тільки тоді почуєш милий голосок своєї дорогоцінної Стейсі. І якщо ти виконаєш усі настанови точно, повернеш те, що мені належить, — хто знає? Може, я зглянусь.

— Де тебе знайти? — відрубав Девід.

— Не поспішай, — дорікнув Мюллер. — Мене цікавить іще одна річ. Я чув, що ти написав книжку.

— І не одну.

— Ти знаєш, про яку я говорю. Сподіваюся, — заради своєї дочки, — матимеш її при собі. Мені кортить її почитати.

Девідові слова були колючі, мов крига.

— Де... я... тебе... знайду?

— Під'їжджай до Меморіальних садів на Трініті-сквер. Звідти зателефонуй своїй доці.

Клац.

У Девіда так пекло всередині, що він не міг вдихнути.

Він зачекав, доки їх не провели на посадку, потім швидко розповів усе Йаелі.

— Я маю зателефонувати йому від Меморіальних садів на Трініті-сквер. Ти там бувала?

Вона глянула на нього, заходячи до літака.

— Дуже давно. Це неподалік від Вежі — лондонського Тауеру. Меморіал британських моряків торгівельного й військово-морського флоту, які брали участь у двох світових війнах і єдина могила яких — море.

Вона замовкла, бо повз них протиснулася бортпровідниця, аби допомогти одному літньому пасажирові, а потім знов заговорила:

— Я гуляла там, коли вперше приїхала до Лондона. Там є затоплений сад і... — вона не договорила.

— Що, Йаеле? Що ще?

— Цей Кріспін Мюллер не позбавлений іронії. І ще там стіна, Девіде. Стіна з безліччю імен.

ріспінові м'язи звело від люті, коли ді Стефано насипався на нього. А батько стояв осторонь біля дверей до комп'ютерної ніші, і здавалося, пальцем не поворухнув би, навіть якби ді Стефано порубав його єдиного сина на шматки гострим мачете.

— Твоя справа тут — робити одне й тільки одне, любий мій Зміє. — Слова ді Стефано допікали, як ядуча кислота. — Ти повинен знайти останнього потаємного, а не гаяти дорогоцінний час, плазуючи біля тієї з них, яка вже в нас у руках. Ми б давно позбулися її, якби ти зосередився на пошуках останнього імені. Джек Черль буде мертвий сьогодні по обіді, тільки-но його корабель пришвартується в Саутгемптоні. Чорт забирай, ми вже так близько! — вигукнув він, — а ти досі довбаєшся.

Кріспін хотів був відповісти, але ді Стефано не дав йому й рога розтулити.

— Негайно до комп'ютера. І знайди останнє з тих триклятих імен.

Кріспінове обличчя мало не посиніло. Він стиснув свою палицю й уявив, з якою насолодою врізав би по пиці ді Стефано. І не один раз.

— Ти чув Проводиря Кола. — Батьків голос брязнув металом. Ерік Мюллер розчахнув двері навстіж і примружився, озирнувшись на сина. — Сідай і закінчуй роботу, яку тобі доручено.

Двері за ним грюкнули.

— Моїм проклятущим завданням є ламед-вовники, — люто гаркнув Кріспін і зашкандибав до ді Стефано. — Врешті-решт, я маю більше права, ніж будь-хто, побачити, що є такого особливого в цих так званих праведників.

— Спілкування з потаємними є виключною прерогативою Темних янголів. — Сиве волосся на скронях ді Стефано потемніло від поту. — Якщо ти не знайдеш останнього імені, доведеться визнавати його зі щоденника Девіда Шепарда. Ти хочеш, щоб тебе саме так запам'ятали? Як Змія, котрий захлинувся останньої миті? Який схибив у переддень перемоги? Чи як людину, котра власноруч видобула кожного з тридцяти шести потаємних?

Кріспін ударив палицею об підлогу.

— Забирайтеся звідси, не заважайте працювати.

Очі ді Стефано вп'ялися в нього, і ця мить видалася нескінченною.

— Не смій виходити з цієї кімнати, доки не знайдеш імені.

На шиї Кріспіна билася жила, коли ді Стефано залишив його самого.

Хто він такий, чорт забирай, щоб замикати мене в кімнаті, як дитину? Завдяки моїй праці ми дійшли до цього етапу в одному поколінні. Коли ще знаходили бодай половину потаємних? Світ розпадається саме завдяки моїм досягненням. І завдяки моїм зусиллям кінець неминучий.

Приставивши палицю до стелажів із теками, Кріспін увімкнув свою програму розрахунків. Байдуже, що він ніколи не вийде на поверхню. Йому