Читати книгу - "Вересові меди"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Я бачила його в Луцьку. Він працює…
– Знаю. Він давно там працював. І псевдо у нього Артист. Я здогадувався, хто він насправді, але не міг повірити. А тоді взагалі за свого рятівника прийняв. Думав, заховаюся на кілька днів, пересиджу десь і повернуся. Але така от дивна історія – вони знайшли мене саме там, де я ховався. Ніби знали, де шукати. Та навіть не шукали – просто зайшли і забрали. Нібито й звинувачень якихось конкретних не було, але довелося відсидіти чотири місяці. Повернувся і зразу з корабля на бал – у моєї Дани весілля. Якби ти знала, як я чекав зустрічі з тобою, а тут таке… Та ще й братики твої нарвані як з ланцюга зірвалися – навіть поговорити не дали. Не знаю, як я це пережив. От і рвонув світ за очі, поки не охолов трохи. Повернувся у село, а мама розказує, як ти прибігала, як шукала мене. Ти не уявляєш, як я зрадів, що те весілля не відбулося! Як я пишався, що ти в мене така! А як не зміг тебе знайти, подумав: моя Дана не тільки від Степця, але й від мене втекла. Якби не так, то написала б хоч кілька слів.
Вона поклала перед ним стосик листів, знайдених у Мелешковому куфері.
– Читай.
– Що це?
– Листи до тебе.
– До мене?
– А до кого ж? Хіба там ім’я іншого адресата?
– Ні, моє. Але як же так?
– А знаєш, це вже не має ніякого значення. Ми ж і без листів зустрілися. Давай їх назад.
– Навіщо?
– Я їх спалю. У них стільки смутку, стільки туги, а ти…
– Ні! Ні-ні! Бачиш, кому вони адресовані? Ото ж бо! Це мої листи. Я їх буду перечитувати, коли тебе не буде поруч.
Юрко поцілував кожного конверта, заховав стосик у внутрішню кишеню, опустився на долівку, обняв її за ноги.
– Прости, кохана! Мушу йти. До завтра!
– До сьогодні, коханий! До вечора!
4Відійшли руді. Прийшли червоні. Війна тривала. По той бік Бугу гриміло і блискало, гітлерівці ще чинили спротив, але відступали все далі й далі, туди, звідки починали, – до свого рейху. По цей бік розпочався інший рейвах: емгебісти посилювали дике полювання на українських повстанців. Ціла армія «стрибків», часто переодягнених під лісових хлопців, нишпорила дворами, проштрикувала металевими щупами сіно у копицях – чи не заховався бува хто? – влаштовувала засідки й облави, перекривала усі стежки до сіл, з якими повстанці були зв’язані наче кровною пуповиною, адже в них народилися і виросли, їх захищали і від них отримували підмогу.
Змієбор ніби нюхом чув розставлені пастки, прослизав крізь них, як досвідчений лісовий звір. У лісі було безпечніше, можна було якийсь час перечекати, але він не міг не бачитися з Даною – кожного разу ризикував життям заради короткої зустрічі. Вже не було гарячих ночей у літнівці, не було розкошувань і закоханих розмов. Хутко обсипав її спраглими поцілунками у садку, притискав з усіх сил до серця – наче востаннє, наче прощався навіки, і вислизав із села.
Коли зашморг навколо Туричів почав затягуватися, попередив: тепер усе – він більш не має права наражати її на небезпеку. У випадку чого, постраждають і Михайлик та мама.
Для Дани почалася чорна смуга невідомості: не спала ночами, прислухалася до кожного поруху за вікном, з жахом слухала звістки про арештованих і вбитих «стрибками», ходила разом із сусідами на опізнання трупів. «Господи! Тільки б це був не Юрко! Тільки б не він!» – молилася кожного разу дорогою.
Того ранку вона побігла до Димки. Відходив вересень, відцвітав верес. Ще трохи – і червоно-рожева завіса цвіту потемніє, впаде з кущів, оголить дерев’яну Димчину хату. Треба нарвати хоч трохи квітів, бо як же без вересового меду? Прихопила слоїчок гомачки, миску дерунів – картопля цієї осені гарно вродила і вона часто їх смажила. Ось і сьогодні снідали дерунами. Хай і Димка скуштує – не любить вона морочитися з їдлом заради себе однієї. А гомачка так смакує до дерунів.
Взялася за клямку – двері зачинені. А це ж із якого дива? Ніколи Димка вдень на засув не зачинялася. Та й не було це прийнято у селі. Може, щось сталося із старенькою? Схвильовано зазирнула у вікно, полегшено зітхнула – в хаті Димка, порається біля печі. Постукала нетерпляче у шибку. Димка приплюснула носом до скла – останнім часом вона геть недобачала – поволеньки пішла до сіней, відчинила. Стривожена, якась ніби сама не своя, довгі тонкі пальці (геть такі, як у покійного Даниного тата Дмитра) дрібно тремтять. Злякалася чи що?
– А, це ти, Богоданцю. Богу дєкувати, пташечко, що прийшла. Я вже гадку гадала, як то тобі передати, щоб
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вересові меди», після закриття браузера.