Читати книгу - "Судний день"

Сам пан сотник бачився із сім’єю всього раз: дружину та двох донечок губернатор тримав у своєму домі. Самого сотника зі старшиною та козаками вже двічі заставляли всенародно клястися на Біблії у вірності. Козаки спокійно робили те, що їм було велено. Вони були стримані, лише переглядалися між собою.

Губернатор козакам також до кінця не довіряв, та мусив носитися з ними. У них була військова сила, що могла стати місту у пригоді. Одночасно пан Младанович заходився створювати й інші воєнні підрозділи. Зброї в місті вистачало, і міський уряд почав озброювати всіх, хто міг чинити ворогові опір. Першими на заклик губернатора відгукнулися євреї. Вони на диво враз перетворилися з лякливих торговців на войовничих жовнірів, що були готові до оборони. Військові кожен день готували їх до скорих боїв з ворогом. Ще більше таких оборонців з дрібної шляхти, їхніх слуг та євреїв було у таборі, який виріс поряд із містом і був чудово фортифікований.

Пан Младанович дивився з башти на табір. До нього підійшов Аврамко, знаменитий орендар, що тримав свої фільварки, млини, корчми й постоялі двори.

– Гарна робота, – мовив орендар із зачудуванням.

Губернатор поглянув на нього зверху вниз.

– Хто робив, – з гордістю мовив пан.

– Гм. І за які гроші, – це вже з натяком сказав Аврамко.

Губернатор шморгнув носом.

– Чого ти хочеш? Ти ж не прийшов сюди просто так.

Орендар таки сказав:

– Я прийшов, щоб висловити думку багатьох людей, що намагаються знайти в місті захист. Від людей, які не раз прислужилися місту, і ще не раз, я впевнений, стануть у нагоді.

Губернатор знову шморгнув носом.

– Кажи.

– Ми не хочемо, щоб тут був Гонта.

Мабуть чогось такого губернатор сподівався.

– Сотник довгі роки вірно служив родині Потоцьких. До того ж командувати козаками будуть інші старшини, як от полковник Обух, а вже ця людина – до кінця мені вірна.

– Так, пане губернатор, однак Гонта має на козаків дуже великий вплив. Про нього багато чого цікавого розповідають, ніби він завжди був до хлопів поблажливим, але ніхто не знає, що в нього в голові. Усі вони зрадливі й хитрі, як змії. Треба вислати його проти гайдамаків: якщо буде битися з ними – добре, якщо приєднається до них – вдруге добре, бо зрадник у місті – гірше чуми.

Губернатор відвернувся.

– Я подумаю.

– Дякую, пане.

На другий день уманські козаки вже збиралися в похід. Гонту пропустили, щоб попрощатися з рідними. Він обійняв дружину та донечок.

– Будь обережним, мій муже, будь хоробрим. Пам’ятай нас.

– Завжди пам’ятатиму, – пообіцяв Гонта. – Клянусь вам, я ніколи не забуду про вас, не залишу в біді.

– Мені страшно, тату, – плакала старша з донечок – молодша була ще малою й не розуміла до пуття, що відбувається.

– Не бійся, доню, я ніколи вас не покину, і моє серце б’ється тільки для вас. Ну ж бо, не плач. Ти ж знаєш свого татка – він у тебе самий сміливий, еге ж?

– Ось тобі хрестик, він берегтиме тебе в бою, – молода дружина повісила хрестика чоловікові на шию. – Повертайся живий-здоровий. Губернатор говорив мені, що дуже має на тебе велику надію, і велика винагорода чекає на тебе. Дай Бог, щоб швидше розгромити тих гайдамаків.

Ніби попід серце різонуло сотника: і тут був Младанович, вився навколо його сім’ї, як змій, нашіптував, намовляв, переконував. Та сотник враз відкинув від себе цю думку – зараз було не час. Він ще раз обійняв жінку та донечок.

– Я буду завжди з вами – нічого не бійтеся.

Завдання уманським козакам було дано досить складне: вони мали зайти повстанцям у тил і постійно чинити їм там шкоду, нападати на обози і розрізнені загони, громити села, що підтримують повстання.

Сотник Гонта стояв на чолі двох тисяч своїх козаків. Умань була позаду, і старий козак ніби відчував її своєю потилицею. Він навіть озирнувся і побачив удалині міські укріплення, башти. Збоку стовбичив Грековий ліс.

Надворі була неймовірна спека. На небі – жодної хмаринки. Літо цього року видалося дуже жарким.

Губернатор з башти дивився козакам услід, тоді підняв очі догори.

– Яка спека!

Гонта скинув з себе мундир і залишився у одній сорочці та простоволосий. Кінь під ним, як і під іншими козаками, пряв вухами, форкав, відганяв хвостом мух.

Козаки бачили ту страшну хмару, яка перла на них. Але це не була гроза. Це клубочилася хмара куряви, що виривалася з-під гайдамацьких ніг, коней, возів.

Гонта посміхнувся собі у вус.

– Їх тисячі. Гарно йдуть.

– Вони не повинні нас