Читати книгу - "Історія без міфів. Бесіди з історії української державності"

Ідея слов’янської федерації знайшла палкий відгук серед української інтелігенції. Вона пройшла велику еволюцію в українській суспільності й перейшла в нову епоху — епоху 40–х років. У цей час у Києві виникає перша українська політична організація “Кирило–Мефодіївське братство” (1846), засновниками якого були М. Костомаров, М. Гулак та інші. Воно підхоплює і далі розвиває ідею слов’янської федерації.

Ідея слов’янської рівноправної федерації в тих історичних умовах здавалась єдино реальною, і діячі 20–х, і діячі 40–х років вважали, що це єдина ідея, яка допоможе в тих історичних умовах відродити державність слов’янських народів. Бо всі слов’яни в той час перебували у складі великих імперій — Прусської, Австрійської, Російської, Османської; відбитися від них і створити свою державу кожному з них окремо було неможливо. Скажімо, болгари не могли сподіватись, що будуть незалежними від Туреччини, не могли про це мріяти й серби чи хорвати в Австрійській імперії; українці й навіть поляки не мали сил відбитись від Російської імперії. А от з’єднані слов’яни, як гадали вони, могли б здобути право на своє самостійне існування.

Звичайно ж, ця ідея була практично нездійсненною, бо жодна з імперій не дала б своїм слов’янам вийти з її складу та об’єднатись у федерацію з іншими народами. Але значення федералістської національної ідеї для українців полягає в тому, що було знову підняте питання про право на національний і політичний самобутній розвиток України. Тобто, це був пошук способів відбитися від гніту Російської самодержавно–кріпосницької імперії, пошук шляху до власного державницького самоствердження.

Ось чому кирило–мефодіївські братчики вводять у свою політичну програму ідею слов’янської, фактично — національної, а не територіальної федерації. Основні засади програми полягали в тому, що кожен слов’янський народ, і, зокрема й український, діставали можливість у такий спосіб відродити свою національну державність.

Крім того, до цієї слов’янської федерації мали приєднатися й інші неслов’янські народи.

В одному із програмних документів кирило–мефодіївців — “Прокламації до братів–українців” — братчики писали: “1) Ми приймаємо, що всі слов’яни повинні з собою з’єднатися. 2) Але так, щоб кожен народ утворив особливу Річ Посполиту (тобто республіку. — Авт.) і управлявся окремо від інших, так, щоб кожен мав свою мову, свою літературу і своє громадське впорядкування. 3) Щоб був спільний Сейм або Рада слов’янська, де б вирішували такі справи, котрі стосуються усього Союзу слов’янського. 4) Щоб у кожній республіці був свій правитель, вибраний на час, і над цілим Союзом був свій правитель, вибраний на час”. Далі йшли пункти про рівність народів, про ліквідацію станів, про рівність релігійних конфесій, яким надавалась велика вага у суспільстві.

Ці ж ідеї були викладені і в Статуті товариства і в програмному документі “Книги буття українського народу”. Пізніше М. Костомаров, один із ідеологів товариства, писав, що слов’янські народи в майбутньому мають утворити з Росією федерацію, а сама Росія має перетворитись у федеративну державу внаслідок утворення на її території окремих національних регіонів. У спеціальних відозвах кирило–мефодіївці звертались “До братів–великоросіян” і “До братів–поляків”; закликали “знищити в серцях своїх безрозсудну ненависть один до одного”, взяти за мету свого життя загальний союз, братство, рівність. Пізніше, в 1861 р., М. Костомаров писав у “Колоколе” О. Герцена, що ці федералістські ідеї були спрямовані на те, щоб кожна народність “зберегла свої особливості при загальній особистій і громадській свободі”. На думку братчиків, Україна могла відродити “вмираючу під батогом московським і багнетом санкт–петербурзьким народність” і відтворити свою майбутню літературу. Члени братства були пройняті, як вони говорили, “омерзінням до кріпосного права, релігійних та національних ненавистей”, вболівали за просвіту народу, за рівноправність у суспільстві жіноцтва.

У глупу ніч миколаївської реакції (за царя Миколи І “Палкіна”. — Авт.), коли, здавалося, з декабристами у 1825 р. загинули всі вільнолюбні думки й ідеї про демократичні перетворення імперії, від цих програм Кирило–Мефодіївського братства віяло могутнім революційним подихом. Вони були ніби проблиском сонця серед нескінченної ночі, подихом живого людського розуму і його прагнення до волі.

Федералістські ідеї кирило–мефодіївських братчиків не замикались у вузькому колі національних інтересів тільки українців. Вони обстоювали і захищали інтереси усіх слов’янських та неслов’янських народів.

У 30–40–х роках XIX ст. слов’янське питання було одним із головних у міжнародному житті Європи.

Воно було, по суті, національним питанням кожної слов’янської нації, що саме утверджувалась в умовах нових суспільних відносин — капіталістичних. З усіх слов’ян лише росіяни мали свою державу і могли розвивати власну культуру — всі інші перебували під жорстоким утиском чужих держав і народів.

До речі, росіяни, як народ державно–імперський, нічим не відрізнялись у ставленні до недержавних слов’янських і неслов’янських народів від інших імперських народів, скажімо, австрійців чи турків.

Тому вимога політично–державного існування у формі слов’янської федерації та ще й на ґрунті глибокого республіканізму, національної і політичної рівноправності мали величезне міжнародне значення. Це були справді демократичні ідеї дружби між народами. Подібних не знала ні тоді, ні пізніше жодна європейська країна.

Кирило–мефодіївці вважали, що першорядним завданням у суспільній перебудові має бути знищення кріпосницького рабства, ліквідація юридичної відмінності між станами, доступність освіти для мас. Національне ж питання привертало їхню увагу найбільше, і воно ставилося у широкий контекст панславізму. Вони писали: “Всі слов’янські народи мають право вільно розвивати свої культури, і, що важливіше, вони повинні утворити слов’янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах”. Столицею федерації мав стати Київ, оскільки він географічно розташований у центрі слов’янства. Програмним документам братчиків була притаманна ідея українського месіанізму. Дехто