Читати книгу - "Присмак волі"

десятком козаків. Вони вже проминули місто Шаргород, і чим далі Андрій від’їжджав, тим яскравіше поставали перед ним образи Поліни та її доньки Соломійки. Він не міг зрозуміти, чому так переймається за них, адже ще зовсім недавно і не відав про їхнє існування... Тоді знову згадував свою родину, Даринку, Миколку, і йому хотілося повернути все назад, щоб ніколи не знати про Поліну. А думки знову і знову повертали його до маленької хатинки, де лунали ніжний голос Поліни, веселий сміх Соломійки...

На ночівлю зупинилися під Шпиковим і до заходу сонця швидко укріпили табір. Після вечері десятник оголосив хлопцям, що вони нестимуть тільки денну варту, щоб зберігали сили до Лодижина, — у них буде особливе завдання від Івана Ганжі.

Наступного дня табір рухався, майже не зупиняючись, і на ночівлю стали вже у сутінках — на схід від Клебані. Уранці третього дня переходу Петро розпорядився перебиратися в голову валки і нести варту попереду війська ще з п’ятдесятьма вершниками, якими також керуватиме десятник Петро Гусак. Побачивши поряд із собою стільки вершників, Санько Голота не витримав, почав бубоніти:

— Вони що, нас охороняють? Ми самі хіба не впораємося? Скажи, Андрію...

Удосталь наслухавшись бурчання, Підлужний послав Санька туди, де Макар телят не пас.

Після такого швидкого маршу по обіді вони вже побачили Лодижин, що зручно розташувався побіля трьох річок і мав міцну фортецю. Підійшли до міста з південного боку. Петро, залишивши половину вершників у засідці, наказав наближатися до міста, поділивши тих, хто лишився з ним, навпіл. Хлопці, що були поряд із десятником, неспішно виїхали на околицю Лодижина. Не було видно ані жителів, ані польських жовнірів, і Петро послав одного козака передати, щоб підтягнулася решта вершників із засідки.

Стали заглиблюватись у містечко, йшли в напрямку фортеці. В одному місці з-під огорожі виглядало двоє хлопчаків, і Петро гукнув до них:

— Ану, вилазьте, молодці! Козаки до вас приїхали!

Хлопчаки, переминаючись з ноги на ногу, неохоче підійшли до вершників і стали їх розглядати з-під лоба.

— А де ж ваші пани польські? Вони що, повтікали? — запитав Петро.

Хлопці засміялися, а тоді той, що був вищий на зріст, махнув рукою у бік фортеці і весело промовив:

— Та ні, дядечку, вони вже три дні у фортеці сидять... Як почули, що ви сюди йдете, так і позалазили у фортецю.

Така відповідь усіх розвеселила, а далі Петро спитав:

— А багато тут польського війська, хлопці?

— Та ми їх не рахували, бо не вміємо... Отак, як біля церкви на Паску, — відповів знову хлопець і розсмішив усіх до сліз.

— А нас ви не боїтеся? — знову спитав Петро та обвів своїх козаків рукою.

— Та ні, ви ж від Хмеля, ви тільки ляхів б’єте, татар — і тих не чіпаєте... — похмуріше промовив хлопець, і обидва товариша зібрались знову прошмигнути під огорожу.

— Та не тікайте... Принесіть нам водички попити. А може, зі старших хто вийде? — вів далі Петро.

Хлопці хутко метнулись до журавля у глибині двору.

Винесли цеберко води з невеликим дерев’яним черпачком. Козаки по черзі стали черпати воду, швидко випили ціле цеберко.

— А чого старший ніхто не вийшов? — спитав Петро.

— Немає в нас батька, і в сусідніх хатинах дядьків немає. Кого ще раніше вбили татари, а деякі повтікали від ляхів, ніхто не знає, куди... — невесело відповів один із хлопчаків і додав: — От якби ви ляхів вигнали, та ще й татар побили, ми б до вашого війська пішли.

— Оце так діло! Оце будуть добрячі вояки!.. Пропадуть і ляхи, і татари, — промовляли козаки та посміхалися, бачачи хлоп’яче завзяття.

— Ну, годі вже кепкувати, — заявив Петро, і козаки поїхали далі, у бік фортеці.

Не доїхали сажнів сто до фортеці та й зупинилися. На стінах не було видно нікого, і тоді Санько Голота зголосився наблизитися туди та роздивитися, що діється побіля воріт. Він легенько підстьобнув коня і попрямував до воріт. Уже лишалося зовсім трохи до них, як висунулись на стіні декілька рушниць та пальнули по Санькові. Кулі, мабуть, не зачепили його, бо козак ошаліло розвернувся на місці і рвонув назад, до свого гурту. А хлопцям Петро дав наказ від’їхати назад ще сажнів на п’ятдесят.

Від’їхавши на таку відстань, де кулі вже не могли його дістати, Санько на ходу припустив штани і, ставши на стремена, показав сідниці тим, хто стріляв. У відповідь пролунало ще декілька пострілів та почулася лайка. Санько підскочив на коні до гурту, весело промовив:

— Не вміють стріляти ляхи! Я їм такі сідниці вивалив, що не промажеш, а вони не влучили!

Усі сміялися з такої витівки, а Петро, піднявшись у сідлі, гнівно сказав:

— От якби попали! Для тебе було б краще у таборі отримати три палиці, щоб не був таким хвальковитим!

Тепер уже невесело стало Санькові, і він мовчки приєднався до козаків, які прямували від фортеці до табору.

Прибули на місце, і Петро Гусак виклав свою думку полковникові Ганжі. Звечора треба проникнути до фортеці, а приступ слід здійснити не вранці, як зазвичай, а посеред ночі.

Повечерявши, почали старанно готуватися до таємного проникнення у стан ворога.