Читати книгу - "Домбі і син"

Будинок той, коли Уолтер, проходячи, глянув на нього, був статечний і темний, як завжди. Жалюзі були опущені, але вікна горішнього поверху стояли відчинені, і завіси, що колихалися від легенького вітру, були єдиною ознакою життя. Уолтер аж ходу стишив, проходячи, і зітхнув з полегшенням, коли будинок лишився позаду.

Проте цікавість, що її завжди викликало в нього це місце після пригоди з Флоренс, примусила Уолтера озирнутися саме на горішні вікна. Поки він дивився, до дверей під’їхала карета, з неї висів огрядний джентльмен у чорному, з грубим золотим ланцюжком од годинника, й увійшов досередини. Згадавши трохи згодом про цього джентльмена з усім його спорядженням, Уолтер вирішив, що то, без сумніву, був лікар, — мабуть, хтось у господі містера Домбі занедужав. Але ця гадка прийшла пізніше, коли він був уже далеченько від будинку й снував думки про щось інше.

Щоправда, «інше» було пов’язане з тим-таки будинком. Уолтер тішив себе надією, що, може, настане день, коли гарненька дівчинка — його давня приятелька, завжди така вдячна йому, така рада їхнім зустрічам, — прихилить до нього й серце свого брата, і доля його відтоді поверне на краще.

Думав він про це залюбки — і не так про мирські блага, що могли б випасти на його долю, як про Флоренс, що весь цей час згадуватиме про нього самого. А втім, інша — тверезіша — думка нашіптувала йому, що, коли він і доживе до того дня, то буде далеко звідси, де про нього забудуть, а вона тут одружиться, буде багата, щаслива, горда. І не було причин сподіватися, що після таких змін у її житті він цікавитиме її більше, ніж колишня, ще дитяча іграшка.

Але цей образ — милої заблуканої дитини, яку він колись підібрав на вулиці — настільки зідеалізувався в уяві Уолтера, настільки ототожнився із почуттям вдячності, виказаної йому того вечора з безневинною простотою і щирістю цього почуття, що Уолтер мимоволі почервонів від наклепницької думки, ніби ця дитина може колись загордитися. З іншого ж боку, за химерною логікою його думок, здавалося чи не меншим наклепом уявляти її собі дорослою жінкою, а не тим наївним, лагідним, чарівливим дитям, яким вона була за часів доброї місіс Браун. Одне слово, Уолтер дійшов до висновку, що, розважаючи про Флоренс, він чинить дуже нерозважливо і що найкраще берегти в душі її образ як щось дорогоцінне, недосяжне, незмінне та невиразне… невиразне в усьому, опріч властивості бути для нього утіхою і стримувати, як ангелова рука, від нечестивих вчинків.

Того дня Уолтер довго блукав ланами, прислухаючись до співу птахів, до недільних дзвонів і стишеного гамору міста; вдихав запашне повітря; вдивлявся в далекий обрій, за який скоро мав помандрувати; милувався зеленою-зеленою травою рідних лук і рідними краєвидами. Та навряд чи хоч раз згадав він про сам від’їзд. Уолтер наче відкладав цю думку з години на годину, з хвилини на хвилину, хоча думав весь час безнастанно. Лани залишилися позаду; Уолтер, у тому ж мрійливому настрої, вже плентався додому, коли почув за спиною чоловічий голос, а далі й жіночий, що кликав його на ім’я. Заскочений, він хутко обернувся і побачив кеб, який, щойно промчавшись йому назустріч, спинився неподалік: візник на передку дивився в його бік і вимахував батогом, а молода жінка, вихилившись з вікна, подавала йому енергійні знаки. Підбігши до кеба, він упізнав міс Сюзанну Ніппер, — міс була розхвильована, ледь не безтямна.

— Оленячі Сади, містере Уолтер! — вигукнула вона. — Дуже вас прошу, — Оленячі Сади!

— Га? — не зрозумів Уолтер. — У чім річ?

— Оленячі Сади, містере Уолтер! Прошу вас! — повторила Сюзанна.

— Ось, бачите! — з розпачем у голосі звернувся до нього візник. — Вже биту годину ганяє мене ця панянка і все норовить загнати в якусь діру, що звідтам і не виберешся! Кого вже тільки не возив у цім кебі, але такої — ніколи!

— Вам треба до Оленячих Садів, Сюзанно? — спитав Уолтер.

— От-от! Їй вони треба! Де ті кляті Сади? — рикнув візник.

— Я не знаю де! — верескнула Сюзанна. — Я була там, містере Уолтер, єдиний раз з міс Фло і з нашим голубчиком містером Полем, в той самий день, як ви знайшли міс Фло у Сіті, бо ми з місіс Річардс її там загубили, а бик знавіснів, а старшенький син місіс Річардс… я, правда, там ще раз потім була, але не пам’ятаю, де то; ті Сади мов у землю запалися! О, містере Уолтер, не кидайте мене! Покажіть, де Оленячі Сади! Сердешний містер Поль, його Фло так любить… всі ми, всі його так любимо! О, містере Уолтер!

— Боже милий! — скрикнув Уолтер. — Що ж він — хворий?

— Сердешний горобчик! — бідкалася, заломлюючи руки, Сюзанна. — Йому так захотілося побачити свою колишню няньку, і я маю йому її привезти — місіс Олені з Поллі-Тудлових Садів, людоньки, поможіть!

Глибоко зворушений усім, що почув і перейнявшись тривогою Сюзанни, Уолтер відразу, як тільки збагнув її намір, узявся здійснювати його, і то з таким запалом, що візник ледве встигав за ним, коли він біг попереду, розпитуючи усіх і кожного, де ті Оленячі Сади.

Та Оленячих Садів уже не було. Вони зникли з обличчя землі. Там, де колись тулилися хижки, тепер здіймалися справжні палаци, і за грубезними гранітними колонами відкривався світ залізниці. Занедбані грунти, де споконвіку громадилися гори покидьків, щезли, і на смердючій землі виросли ряди крамниць, набитих дорогим крамом. Колись безлюдні завулки аж кишіли пішоходами й екіпажами різного гатунку. Нові вулиці, де ще недавно можна було потонути в багні та покидьках, творили тепер цілі містечка з усякими благами та вигодами, про які раніш годі було й думати. Мости, що перше нікуди не вели, провадили тепер до вілл, садків, церков і громадських парків. Нові будівлі й нові вулиці росли з надзвичайною швидкістю і, наче велетенський поїзд, тяглися в поле.

Щодо мешканців цієї околиці, які не