Читати книгу - "ГЧ"

— Силові лінії електричного поля, — повільно каже Микола.

— Ну, звичайно! Дивіться далі. Полюси притягають цей клубок ниток-кожний до себе. Кожна пара шматочків ядра під впливом цього притягання розташовується н середині міжполюсного простору, в площині екватора, і, як тільки це відбулося, пари розходяться, дві рівні групи ниточок відходять до полюсів, перетворюються на нові ядра, і вся клітина розрипається навпіл по екватору. Полюси, зробивши свою справу, зникають. З однієї клітини стало дві. Ну, що скажете, Миколо Арсеновичу? Хіба не схоже на електричний процес?

Тунгусов здивовано глянув на професора.

— А хіба можна сумніватися в цьому? Є для цього які-небудь дані? — спитав він.

Ридан захвилювався.

— Ніяких даних нема. Та я не сумніваюсь. Але що я знаю? Тільки те, що тут діють електричні сили. А як вони діють, звідки беруться, цього я з своїми убогими знаннями фізики пояснити не можу. Навіть не можу добре зрозуміти, як відбувається це притягання, відштовхування часток, поляризація.

— Скажіть, Костянтине Олександровичу, а от у проміжку між двома діленнями в клітині що-небудь відбувається?

— Вважають, що нічого. Вона спершу трохи росте, збільшується до нормального розміру, потім «перебуває в спокої». А чого вас цікавить цей період?

— Бачите, оте, що ви мені зараз показали, очевидно, вже результат якогось процесу, котрий приводить до появи в середині клітини двох одноіменних електричних зарядів. Все інше більш-менш зрозуміло: заряди одного знака відштовхуються один від одного і тому розташовуються у протилежних кінцях клітинного простору. В ядрі, що міститься між ними, внаслідок індукції виникає заряд протилежного знака. І як тільки це сталося, між полюсами і ядром виникають сили взаємного притягання, бо різноіменні заряди завжди намагаються з’єднатися. От полюси і розривають ядро на дві половини. Це, звичайно, загальна схема процесу, і в ній ще багато невідомого. Але насамперед, мені здається, треба було б з’ясувати, як виникли заряди. Тут повинен бути якийсь рух, що викликає їх.

— От бачите, у вас уже намічається шлях дослідження, — з деякою заздрістю сказав Ридан, збираючи знімки. — Отже, уже в клітині починається електричне життя. Його потенціали тут, очевидно, мізерні. Але їх кількість безмежно велика, вони складаються, ростуть. Нема такого органу, де б я за допомогою посилювача не знаходив електричного биття, яке вже порівняно легко можна вимірювати гальванометром. А в деяких випадках організм виявляє особливу здатність мобілізувати великі запаси електроенергії. Електричний скат, наприклад, може виробляти такі розряди, які вбивають навіть великих тварин на відстані кількох метрів. У цих випадках електрична система тварини проявляється і, очевидно, розвивається, як специфічний засіб боротьби за існування. І тварина керує ним якимись органами, залежно від зовнішніх впливів — появи здобичі, загрози нападу.

Таку ж властивість має електричний вугор.

Це лише найяскравіші приклади прояву електричної діяльності тварини.

Вивчаючи нервову систему, я впевнився, що це і є та система, по якій ллється електроенергія. Разом з нервами вона пронизує весь організм, приводить у дію кожний мускул, кожний орган.

Потоки цієї енергії безмежно різноманітні за частотою: кожен мускул приводиться в рух лише однією певною групою хвиль, що їх посилає мозок. Нерв може проводити лише певну гаму частот, кожна з яких визначає ступінь скорочення мускула, ступінь будь-якої реакції.

Ридан виклав Миколі свою теорію, розповів про славнозвісний дослід з кроликами.

— Якщо імпульси, котрі виникають у мозку, є не що інше, як коливання високої частоти, схожі на радіохвилі, — додав він, — то це означає, що, створивши штучний генератор таких хвиль, ми, нарешті, вперше зможемо повністю оволодіти всіма функціями організму, керувати ними…

— На основі резонансу?

— Звичайно. Камертон починає вібрувати, коли до нього доходить певна звукова хвиля. В мозку — мільярди електричних «камертонів». Спрямовуючи на мозок електромагнітний промінь нашого генератора, ми зможемо, змінюючи настройку, збуджувати будь-який з цих «камертонів», тобто приводити в дію будь-яку функцію в організмі.

— Ви маєте рацію, — повільно сказав Микола, намагаючись привести у відповідність із звичними поняттями з радіотехніки нове для нього коло явищ. — Виходить, що фізика мозку полягає, головним чином, у прийомі і збудженні електромагнітних хвиль різної частоти. Я зовсім не знаю мікроструктури мозку і взагалі нервового апарата, але, судячи з того, що ви кажете, явища електричного резонансу лежать, очевидно, в основі його роботи. А в такому разі в нервовому апараті неодмінно повинні бути якісь дуже рухливі органи настройки. Знайти їх було б надзвичайно важливо і для фізики: можливо, ми виявили б тут якийсь новий принцип високочастотного резонансу, крім єдиного відомого нам «коливального контура», на якому грунтується вся наша радіотехніка. А для створення генератора «мозкових хвиль», про який ви кажете, це, мабуть, і необхідно. Треба ж знати, як мозок передає по нерву саме дану частоту, щоб привести в дію певний орган.

Обидва співрозмовники хвилювалися. Микола входив у країну, відкриту Риданом, з трепетом сподіваючись побачити в ній нові форми уже відомих йому явищ. Ридан відчував, що Тунгусов може наблизити здійснення його ідеї. Він готовий був пояснювати, показувати без кінця.

— Органи настройки… — говорив він. — Як же їх знайти? Ось вам фотографії мікроструктур мозку. Ось іще… Їх можна навести безліч. Ось клітини мозку… Ось їх волокна… Ну, що тут може бути органом настройки? Кожна клітина, кожна волокнина можуть виявитися цим органом, адже ми не знаємо принципу, за яким тут здійснюється настройка.

— Так… — замислився інженер, розглядаючи фотографії зрізів мозку. — Очевидно, тут важко що-небудь придумати. Тоді, значить, треба інакше підійти до питання. Скажіть, Костянтине Олександровичу, чи всі органи тварини зв’язані безпосередньо з мозком? Чи нема таких, які хоча й приводяться в дію від мозкових імпульсів, але не зв’язані з мозком безперервним нервовим шляхом?

— Бачите… Коли ми кажемо, що всі без винятку органи зв’язані з мозком нервами, то цим лише констатуємо, що певна хвиля подразнення з мозку завжди потрапляє до певного органу. Виходить, зв’язок безперечний. Але це зовсім не