Читати книгу - "Клас пані Чайки"

— Покриття немає, — сердито пояснив той. — І як можна вірити операторам, які тебе переконують, що покриття є скрізь у Польщі.

— Надішли листівку, — знизав плечима Білий Міхал.

— Листівка прийде за кілька днів, а я обіцявся Малгосі щодня слати есемески.

— Їй-бо, зв’язатися з дівчиною — це як добровільно в тюрму сісти, — бовкнув Білий Міхал і глянув на товариша, як на ідіота.

— У когось покриття є? — спитав Мацек за вечерею.

— А тобі навіщо? — запитав Алекс і захихотів, а за ним і решта.

— Я мав на увазі мобільний…

На жаль, з’ясувалося, що ні в кого не було покриття, а на додачу виявилося, що до найближчого поштового відділення досить далеко й ніхто туди не збирається.

— Ви лижники, а не плаксиві баби, — заявив інструктор. — Батьки витримають і без ваших листів.

Малгося спала з мобілкою під подушкою. Узагалі не розлучалася з телефоном. Сама надіслала Мацекові лише дві есемески. І щоразу з’являлося повідомлення, що вони не отримані адресатом.

— Чого ти, доню, так задивляєшся на цей мобільник? — поцікавився тато, коли вони сіли обідати.

— Бо Мацек чомусь не пише…

— Доню, а коли йому писати, якщо він на лижах гасає?

— Але він обіцяв…

— Обіцяв, але, може, у нього немає часу.

— Або покриття, — утрутилася мама й почала розкладати картоплю.

— І ти віриш, що там немає покриття? — сказала Каська й вибухнула сміхом. Малгосина мобілка мовчала вже п’ятий день. — Якби кохав, то й кілометр пройшов би, щоб надіслати тобі дурну есемеску. Закадрив там якусь, а ти, дурна, чекаєш.

Ця розмова взагалі позбавила Малгосю спокою. І навіть повідомлення від Мацека, яке прийшло в останній день канікул, її не втішило.

«Маленька, не було покриття. Страшенно за тобою скучив. Побачимося вранці в школі», — писав Мацек.

«Я тобі не вірю», — відповіла вона, а тоді вимкнула мобілку й розплакалася.

— Я мушу піти нині!

— Ти що, зовсім з глузду з’їхав? — спитала Мацекова мама. — Зараз десята вечора, що її батьки подумають?

— Мамо, мене не цікавить, що вони подумають, я повинен побачитися з нею нині!

— А подзвонити не можеш?

— Та я дзвонив, але її мама сказала, що Малгося не підійде. Сам чув, як її кликали, а вона навіть не озвалася.

— Біжи, — Мацекова мама лише рукою махнула.

Мацек мчав тротуаром між будинками. У руці стискав дерев’яне намисто. Воно було не дуже гарне, і хлопець знав про це, але йому так хотілося привезти щось своїй Малгосі, а там, у горах, абсолютно нічого було купити.

— Заходь, — сказав Малгосин тато, угледівши хлопця, і загукав у глиб квартири: — Доню, Мацек прийшов до тебе.

— Я ж казала, що не хочу його бачити, — почувся голос дівчини, і Мацек зрозумів, що вона плакала.

— Почекай хвильку, — мовив до нього тато й зайшов до доньчиної кімнати.

— Не хочу втручатися, але Мацек, напевне, має право знати, чому ти не хочеш його бачити.

— Повинен здогадуватися!

— Я не ясновидець! — гукнув Мацек і, незважаючи на Малгосині протести, зайшов до кімнати. Побачивши його, дівчина відвернулася спиною й закрила обличчя долонями. Хлопець підійшов до неї й мовчки почав застібати на її шиї дерев’яне намисто. — Крім катання на лижах, там не було нічогісінько цікавого. Та ще й відсутність покриття, пошти, взагалі я там був повністю відрізаний від світу.

Мацек викидав із себе ці слова зі швидкістю кулемета, але Малгося не дивилася на нього.

— Я знаю, що це намисто не дуже гарне, але там не було нічого іншого, що я міг би тобі привезти.

Запала мовчанка.

— Я страшенно за тобою сумував, — додав Мацек і легенько поцілував Малгосю в маківку.

— Не було покриття?

— Ні, не було, у жодній мережі, всі там чортихалися.

— Якби ти кохав мене, то пройшов би кілометр і знайшов покриття.

— Але покриття не було в радіусі кількох кілометрів! Крім того, я був певен, що ти здогадаєшся. Ти змінилася. Моя Малгося зрозуміла б, що я кажу правду. Хтось тобі чогось наговорив, еге ж? Кажи мені зараз, хто?

Трохи помовчавши, Малгося почала розповідати про все, про два тижні в товаристві Каськи й розмови з нею.

— І ти могла повірити Касьці? — прошепотів Мацек, обнімаючи Малгосю й пригортаючи її до себе.

«Отже, все повернулося на круги свої. Каська залишається найприкрішою дівулею в класі», — подумала Малгося, притулившись до Мацекового плеча.

— Ідеш до Мацека? — запитала Каміла Войтека.

Обоє поверталися зі школи, точніше, пленталися до місця, де їхні дороги розходилися.

— Так, — відповів Войтек. — Але хіба це щось змінить? А не піти не можу, ти ж знаєш, як Мацек запрошував.

Каміла кивнула. Цього року Мацек запросив усіх, ставши посеред класу, адресу, дату й годину записав на дошці. Каміла й Войтек трохи поговорили про подарунки, аж нарешті зупинилися. Далі кожен мав іти у свій бік.

— Ну, то па, — озвалася Каміла, помовчавши.

— Па-па, — відповів Войтек.

Але ніхто