Читати книгу - "Круглянський міст"

удвох. Але бомжу що — бомж уже старий, своє, мабуть віджив, попив горілки та й жінок спізнав… А солдат навіть не встиг когось покохати, тільки примірявся до несмілого юнацького кохання. У школі з восьмого класу подобалася йому лише чорнявенька веселушка Сімакова Тоня. Якось написав їй записку, що кохає і хоче зустрітись; до початку занять поклав у Тоньчину парту. Усі перерви ні живий, ні мертвий спостерігав за її обличчям, на якому, однак, не було нічого, опріч звичайної її смішливості. Тоді, підстерігши, коли вона верталася з туалету, спинився попереду і, нічого не кажучи, уперся в неї ідіотським поглядом. Вона скинула свої чорні брівки, тихо мовила одне тільки слово «дурень» і пішла в клас. Після уроків він знайшов у глибині її парти свою записку і дрібненько пошматував її. Так скінчилося, не почавшись, його дурне кохання.

Надвечір’ям, коли вони, трохи утамувавши голод, сиділи на березі, бомж спитав:

— Послухай, а чого ти драпонув з війська?

— Було чого, — тихо кинув солдат.

— Що, либонь, командири допекли?

— Допекли…

Він не хотів нікому розповідати про свою біду і свою ганьбу, він не хотів навіть про те думати, — гидував. Бомж, мабуть, відчувши щось у його настрої, не став допитуватись. Він уже влазив у свої спомини.

— Знаєш, а я от хотів служити. Я ж технічної частини офіцер, техніку любив. Цікава справа — техніка.

— А яка? — з цікавістю запитав солдат, згадавши свій агрегат зв’язку, з яким вони чимало помучилися на маневрах.

— Автомобільна.

— Ну, автомобільна, може, і нічого. Коли не псується.

— Псуватися все може. Треба ремонтувати. Але щоб ремонтувати, треба талант мати.

— Талант?

— А ти не знав? Думаєш, талант тільки співачкам та письменникам потрібен? І механікам так само. Я, знаєш, мав.

— І що ви ремонтували?

— За двадцять літ усе перебрав — «гази», «уази», «мази»…

— І які кращі? — без жодної цікавості спитався солдат.

— Якщо щиро — все гівно.

— Чому так?

— Бо не вміють робити. Або не хочуть. Хіба така має бути армійська автотехніка?

— А яка?

— А хоч би як в американській армії. Ми ж на курсах її вивчали. То наша від їхньої — як земля від неба. А все чому? Бо передрати по-людськи не вміють. Обов’язково спаскудять, спростять і погіршать. Як ті «Жигулі». Передрали в італійців і погіршили. А далі почали удосконалювати, тобто — погіршувати. Ну і довели до ручки. Автомобіль потребує грунтовності, його напилком не вдосконалиш.

— Однак же їздять…

— Їздять, бо який же вибір? «Москвич» ще гірший. А «Запорожець» — це чудо технічного недбальства..

— Ну, а вантажні? Ті, що руду возять. У поверх висотою…

— Не тільки руду возять, вони ще й наші ракетовози. Гівно також. Намучився я з ними під зав’язку. На півночі… Вони гарні лише, як у боксах стоять. Величезні, колеса помальовані, бампери вирівняні, повний ажур. А ви попитайте їхніх механіків… Хоча що питатися — і вони не скажуть, вони ж підписку давали. Тому — аби рівно, чисто і гарно. Як і заправка койок. Вас же, напевно, здорово навчали койки заправляти?

— Еге, здорово. Всю дорогу, — з усмішкою зазначив солдат.

— Оце є головне. Як і завжди. І ще стройова. І політзаняття — обідня із замполітом.

— Тепер уже буває, що і з попом.

— Ну, потіха! — хекнув і покрутив головою бомж. — Кажеш, з попом навіть? Ну дожилася непереможна армія. Добре, що я в ній не служу. Відслужив своє. Ні, взагалі я любив техніку. Коли де якась несправність, начальство нервується, крики, матюки… А мені цікаво: в чому справа? Якийсь стук, а не зрозуміти, де. Стуки — вони хитра річ, скажу тобі, на слух не завжди візьмеш. Бува, стукає в одному місці, а причина в іншому. Чи з тією електротехнікою, як наша. Знаєш, і тепер інколи двигуни сняться. А тобі що сниться — дівки? — раптом запитав бомж.

— Мені? А нічого.

— Ну й кепсько. Значить, у тебе глуха психіка.

— Оглухла?

— Може, оглухла, а може, з такою народився, — вирішив бомж, повертаючись на другий бік. — Холера, щось у грудях заболіло… Але скажи ти мені, чого ти в цю зону вліз? Чи більше не було куди?

— Значить, не було.

— А що батьки? Чи не знають, де син?

— Нема кому знати.

— Зрозуміло. Значить, сирота. Вгадав?

— Так.

— А що у хвості? Політика, побутовуха?

Що в нього у хвості — політика чи побутовуха, солдат не знав, у подібних тонкощах сучасної юриспруденції він не був досвідчений, з прокурором не зустрічався.

— Одного гада пирнув, — відповів він смиренним голосом.

— До смерті?

До смергі чи ні, також не знав. Тоді здавалося — так, тепер почав сумніватися. Може статися, що й не до смерті, що Дробишев вижив, і вже його не присудили б до вишки. Але що ж тоді виходить? Що він даремно збіг з полку та по дурості своїй ускочив у цю зону? Це було б жахливо. Правда, бомж, спасибі йому, більше не став лізти в душу, розпитувати подробиці. Схоже, трохи поспівчував і на правах старшого пустився у повчання.

— Знаєш, у Євангелії сказано: не убий. Думаєш, чому сказано — що, ворога шкода? Тебе, дурня, шкода. Того, хто забиває. Куля вона ж забиває двох — одного прямо, а другого рикошетом, згодом. Ось у чім заковика. Я вже надивився. Он одному в Мінську дружина зрадила. Гарячий був, молодий, ну й порішив її. До речі, разом з її коханцем. І все так тонко зробив, що не розкрили: мовляв, пішли і зникли, я звідки знаю? І що ж, думаєш, йому стало легше? Висох, схуд, рак підключився. В комірчині повісився мужик. Без суду і слідства.