Читати книгу - "Ярославна"

Дослідники поеми й досі дивуються: чому голос княгині чути на Дунаї, адже плаче вона у Путивлі, за сотні верст від Дунаю? Навіщо їй летіти зигзицею (зозулею) по Дунаю, мочить «бебряний рукав» в Каялі-річці, щоб витерти князеві рани? Не інакше, як Дунай тут – міфічна ріка. Топонім «Дунай» одного кореня з топонімом «Дон», що в перекладі зі скіфської означає просто «ріка». До всього ж Дунай – це ріка, на берегах якої колись була давня батьківщина слов’ян, а тому, гадають дослідники, Дунай тут – символ початку життя. Також може бути символом живої води, а Каяла – символ кінця життя, символ мертвої води. «На річці на Каялі тьма світло покрила…» Тут розбите військо Ігоря, тут закінчився його похід. Сюди готова полетіти Ярославна. Можливо, «Каяла» і «каятись» – однокореневі слова. Подумки здійснивши політ від Дунаю до Каяли, княгиня пролетіла всю ойкумену.

«Сюди готова прилетіти Ярославна…»

На річку Каялу, про яку ми так досі нічого й не знаємо – де протікали її води?

Тужіння-плач-заклинання Ярославни, як уже мовилося, займає в повісті лише двадцять рядків, але завдяки цим двадцяти рядкам княгиня стала одним з головних героїв поеми. Вона збирається полетіти зозулею до Каяли, щоб обітерти мужу криваві рани водою Каяли, звертається до вітра:

Звертається до Славутича-Дніпра:

Звертається до сонця:

Двадцять рядків в оригіналі жіночого плачу-моління-заклинання, і таке неймовірне враження!

Взагалі жанр «Слова» – незвичайний, адже в ньому поєднані жанрові ознаки ораторського твору і в той же час фольклорний сплав, – причитання, плачі, заклинання, міфологія, язичницька магія. Автор не стільки розповідає про події, перипетії походу, як розмірковує про те, що ж трапилось: висловлюючи своє відношення до нього, оцінює його і дивиться з думами про минуле і майбутнє своєї країни. Ось чому в поемі розповідь про теперішнє перебиває розповіддю, спогадами про минуле, роздумами про майбутнє.

Автор відчувається в кожному рядку поеми: і його пристрасна публіцистичність – засудження княжих міжусобиць, які несли горе народу й ослаблення Русі у боротьбі із зовнішніми ворогами.

«Слово» наповнене (навіть переповнене) різними звуками і голосами, що так таємничо линуть до нас із минулого, це – магія, що вражає й сьогодні і якій і сьогодні віриш.

«Що шумить, що дзвенить раннього рана перед зорями? Ігор полки повертає, адже жаль йому любого брата Всеволода. Бились день, бились другий, на третій день ополудні впали стяги Ігореві. Тут розлучилися брати на березі швидкої Каяли; тут кривавого вина не вистачило, тут бенкет докінчили хоробрі русичі: сватів напоїли, а самі полягли за землю Руську. Хилиться трава від жалю-печалі, а дерево в смутку до землі прихилилось.

Ось уже, браття, невеселий час настав, уже пустеля військо прикрила. Піднялась Обида в силах Даждь-Божого онука, ступила дівою на землю Трояню, сплеснула лебединими крилами на синьому морі у Дона, плеском злякала часи достатку. Затихла боротьба князів з поганими, адже сказав брат брату: «Це моє, і те моє теж». І стали князі про мале «це велике» мовити і самі собі біди кувати, а погані з усіх боків приходили з перемогами на землю Руську».

А струни гуслів Бояна і нині дзвенять. А дзвін мечів, хрипіння коней, стогони поранених на Каялі! А зітхання самого автора «О, Руська земле! Ти вже за горбом!»

І, зрештою, найпронизливіший, найщемкіший, найпоетичніший голос – плач Ярославни.

«У «Слові о полку Ігоревім» Ярославна з’являється в найтрагічніший момент оповіді: полки Ігоря розгромлені, він у полоні, половці, збадьорені успіхом, готові ринутись на Руську землю; заклики до князів заступитися за Русь, врятувати Ігоря здаються безнадійними, адже нема серед них згоди. «О, стогнати Руській землі…»

І ось на тлі цих стогонів,[35] що охопили всю землю, ніби перекриваючи суворі докори Святослава і даремні заклики самого автора, лунає голос Ярославни: із фортечної стіни у Путивлі – вона в один і в той же час оплакує загиблих, поранених, полонених, докоряє вітрові і сонцю за те, що не допомогли війську мужа, і висловлює надію на повернення. Це плач-тужіння, плач-заклинання, він увесь пронизаний язичницьким сприйняттям світу і вірою, що відгукнуться сили природи на страждання людей», – Б. Путилов.

Зауважимо, «що Ярославні ніби відомі важливі деталі нещасливого походу: вона тут, але знає, що вітер під час битви дув з половецького боку, посилюючи політ ворожих стріл, і що у безводних степах воїни мужа страждали від спраги; і вона називає ту ж ріку Каялу, на берегах якої розлучилися брати.

Разом із звертанням до природних сил і стихій у плачі Ярославни згадується, як не дивно, і реальна історична подія: за два роки до поразки Ігоря об’єднане військо руських князів здійснило успішний похід, що закінчився взяттям у полон Коб’яка, половецького хана.

…А тепер про те, якою силою автор «Слова» наділяє моління Ярославни. Відразу ж після заключних фраз плачу йде розповідь про врятування Ігоря з полону: «Присунуло море з опівночі, ідуть смерчі хмарами, Ігорю-князю Бог путь показує із землі Половецької в землю Руську…»

Невідомий автор поеми не сумнівається: випробуваний засіб звертання до природних сил – вітра, сонця, Дніпра – допомогло: плач-замовляння виявив свій магічний вплив, і тут же новий помічник виникає: «Бог… в землю Руську вивів…»

А краще сказати – Ігоря повернули до «отчого золотого столу» любов і