Читати книгу - "Ярославна"

Плач-тужіння Ярославни у «Слові о полку Ігоревім» – це наша своєрідна Пісня пісень, як називається біблійна книга староєврейського царя Соломона (993–952 до н.е.). Це, власне, збірка любовних гімнів, у яких Суламіф звертається до коханого:

«Поклади мене, як печать, на серце твоє, на тіло твоє; бо сильна, як смерть, любов…»

Але Пісня пісень з часом набула ще й переносного значення і означає найбільш довершений твір, тож такою давньоруською Піснею пісень і є плач-тужіння Ярославни у «Слові», що йому вже пішло дев’яте століття, а воно все таке ж – нев’янучно-невмируще, ніби ж учора створене…

З Інтернет-видання:

«Звернення Ярославни залишаються без відповіді, але природа все ж допоможе Ігорю втекти з полону. Автор з великою любов’ю, симпатією, захопленням описує нам цю жінку в невеликому епізоді. Який же треба було мати талант, щоб на одній сторінці так детально виписати цей образ, що він вважається поетичною красою, найславнішим, обвитим особливою ліричністю образом у світовій літературі! Художник застосовує ніжні поетичні вислови: чайка-жалібниця, зозуля, плаче-тужить. Мова її емоційна, пронизана патріотизмом. Вона і політично свідома жінка, адже оплакує не лише Ігоря, але й воїнів, співчуває руським жінкам. Вірить Ярославна в чудодійну силу Каяли-ріки. Обмию князеві криваві рани на тілі його сильному! В художній літературі і в фольклорі ми часто зустрічаємо порівняння жінки з тополею, калиною, чайкою, зозулею. Ці дві птахи символізують трагічну долю жінки. «Автор «Слова» саме їх і використовує. Ярославна готова полетіти зозулею, чайкою в пекло, аби лишень тільки врятувати Ігоря. Весь монолог Ярославни складається з риторичних звертань і запитань, у яких вона вихваляє всесильність природи, а іноді навіть зважується на нарікання до тих, які заважають князю: о вітре-вітрило! Чому, господине, силою вієш? Чому посилаєш ханські стріли на крилах своїх легких? Проти воїнів мого милого? До Дніпра-Славутича вона звертається як до могутньої стихії: принеси ж ти до мене мого милого… Як же треба любити свого судженого, щоб так відчайдушно випрошувати йому життя не у людей, а в сил природи. Це відчай, остання надія. І вже змучена проханнями, звертається до Сонця… І природа ніби отямилась від цих щирих заклинань, ніби зглянулась на душевну красу цієї жінки, вона, природа, теж не байдужа до її туги: опівночі море заграло, мгла йде стовпами, вихорами, Ігорю-князю Бог вказує путь із землі Половецької в землю Руську. Минуло більше восьми століть від часу цих подій, а й сьогодні хочеться побажати молодим людям подружнім своїм союзом слідувати прикладу цього подружжя у вірності, безмежній любові одне до одного…»

…І не Ярославна була першою, і не Ярославна стала останньою. Мабуть, ніхто останньою не стане. Бо лунає і лунатиме вічно:

А відповідь… А порада… Вона є, була і буде. Теж вічна.

Іншого жінкам нашим і не дано.

Що тоді, в часи Ярославни і Марусеньки, що тепер…

Але що тоді, що тепер, що завтра-позавтра і завжди в будучині слово наших Ярославн рятуватиме нас, адже й справді, як воно пролунає, «серце б’ється – оживає. Як їх почує».

Тож лунало й лунатиме благання – як молитва:

…Тут розбите військо Ігоря, тут закінчився його похід. На річці, на Каялі, званій у половців Сюурлій… Сюди готова була полетіти Ярославна…

Справді, читаючи звертання (плач-тужіння-заклинання) Ярославни до трьох сил природи – вітру, Дніпра і сонця, – можна лише дивуватися: Ярославні «ніби відомі важливі деталі нещасливого походу», вона знає – перебуваючи в Путивлі на валу, – що вітер під час битви дув з половецького боку, – підступний вітер-вітрище! – посилюючи цим політ ворожих стріл; що у безводних степах воїни мужа потерпали від спраги; і вона навіть знала ту річку, на березі якої й полягло руське військо, а князь потрапив у полон – Каяла їй ймення. Ніхто й нині не відає, як насправді називали ту річку і де саме вона текла, а Ярославна тоді, у травні 1185 року, знала!

У той день – у Путивлі перебуваючи, – знала, що річка зветься Каяла, і що саме там відшуміла-відклекотіла кривава січа.

Знала, бо…

Бо складається таке враження, що вона все це бачила – на власні очі! Бачила Каялу, придонські сухі степи, саму битву спостерігала, відчувала спрагу і спеку, бачила, як вели мужа в полон… Хоча, звісно, з валів Путивля вона не могла те бачити, що відбувалося за сотні й сотні верст, але бачила. Якщо судити з її плачу.

Наче й справді була там, на березі Каяли (чула, що так половці називали ту річку, а за ними й русичі), бачила все з гори, з висоти, сама залишаючись незримою, бачила те побоїще, що клекотіло на березі Каяли. Бачила те, про що через роки розповідатиме автор «Слова»:

Є згадка, що й князь Ігор бачив свою кохану княгиню під час битви на березі Каяли. Власне, чув її голос…

Про це мовиться в переспіві «Слова» Заболоцького Миколи Олександровича, російського радянського поета:

Що вона була на загадковій Каялі і бачила пораненого князя – його ж там і справді поранили, звідки вона могла про це знати? – свідчить і перша строфа (перші шість рядків із двадцяти) її плачу на путивльських валах у Т. Шевченка:

І Ярославна полетіла. (Вживаю це слово тут без лапок). В незнану їй Половеччину, у степи до Дону великого, на берег Каяли, де все й побачила на власні очі, де й тужила – ось чому Ігор там, під час битви, чув її голос.

Полетіла вона зозулею, чи, як на тодішній мові, – зигзицею…

І це не якась там… фантазія. Не фантастика. Не містика.

Хоча… Можливо, й містика. Можливо, й фантастика. Але – реальна.

Коли чогось хочеться – душа дуже, дуже хоче, а не можеш, то… можеш.

Існують у фольклорі (зокрема