Читати книгу - "Сьомий хрест"

— Ти зовсім з глузду з’їхав, — сказав Георг. — Вони там реготатимуться, мов несамовиті, коли ти зайдеш. Ач що вигадав!

— Реготатимуться? Нехай регочуться! Але нехай не вбивають мене. Обміркуй усе як слід, друже, нічого іншого нам не залишається. Коли тебе не схоплять сьогодні, то схоплять завтра, і ніхто заради тебе і пальцем не поворухне. Хлопче! Хлопче! Цей світ уже тепер не той. Нікому ми з тобою не потрібні. Ходімо зі мною. Це найнайнайрозумніше. Це єдине, що нас врятує. Ходімо, Георге.

— Ти зовсім з глузду з’їхав.

Досі вони сиділи на лаві самі. Тепер до них підсіла жінка у чепчику медичної сестри. Обережними, звичними рухами вона погойдувала дитячу коляску. То була розкішна, велика коляска, напхана подушками, мереживом, блакитними стрічками, а в ній — малесенька дитина, яка, очевидно, спала ще не досить міцно. Жінка поставила коляску на сонці, розклала на колінах шитво. Швидким поглядом обійняла чоловіків. Вона була, як кажуть, не молода і не стара, не вродлива і не потворна. Фюльграбе відповів на її погляд, додавши ще й криву усмішку — якусь моторошну гримасу всього обличчя. Георг побачив це, йому стало гидко.

— Ходімо! — сказав Фюльграбе й підвівся.

Георг схопив його за руку. Фюльграбе рвонувся і зачепив рукою Георга по обличчю. Він нахилився до Георга і сказав:

— Хто не слухає поради, тому й допомогти не можна. Прощавай, Георге.

— Ні, зажди хвилинку, — сказав Георг.

Фюльграбе й справді знову сів. — Георг сказав:

— Не роби цього, це ж божевілля! Самому лізти в пастку. Тебе вб’ють! Вони ще ніколи не жаліли. Вони не знають жалю. Схаменися, Фюльграбе! Фюльграбе!

Присунувшись впритул до Георга, Фюльграбе сказав зовсім іншим, сумним тоном:

— Любий, любий Георге, ходімо! Ти ж завжди був хороший хлопець. Ходімо зі мною. Так страшно йти туди самому!

Георг дивився на рот, що вимовляв ці слова, рот з рідкими зубами, які через широкі щілини здавалися надто великі, ніби зуби скелета. «Його дні вже злічені. Може, навіть години. Він уже несповна розуму», — подумав Георг. Він усім серцем хотів, щоб Фюльграбе якнайшвидше пішов і залишив його самого, поки, він не почав божеволіти. Напевно, Фюльграбе в ту ж мить подумав те саме про Георга. Він збентежено глянув на Георга, ніби тільки зараз зрозумів, кого він, власне, умовляє. Потім устав і пішов геть. Він так швидко зник за кущами, що Георгові раптом здалося, ніби ця зустріч йому тільки привиділась.

Потім його знову пойняв страх, такий самий нагальний і сильний, як у першу годину після втечі, коли він лежав недалеко від табору у верболозі. Його тіло й душа здригалися. Три хвилини тривав цей напад, але від такого людина сивіє. Тоді він був в арештантській одежі і вили сирени. Тепер ще гірше. Смерть витала так само близько, але не за плечима, а скрізь. Від неї не втечеш, він відчував її фізично, мовби вона була живою, як на старих картинах, істотою, що причаїлась за клумбою айстр або за дитячою коляскою, а ось зараз вийде звідти і торкнеться його.

І так само несподівано напад минув. Георг витер піт з лоба, немов він боровся й переміг. Так воно й було, хоч йому здавалося, що він тільки страждав. «Що це зі мною?

Що це мені казали? Невже тому правда, Валлау, що ти в їхніх руках? Що вони з тобою роблять?» «Спокійно, Георге! Невже ти думаєш, що тебе десь пожаліють? Ти був би зараз в Іспанії, якби міг. А там хіба нас жаліють? Ти гадаєш, що повиснути на колючому дроті або дістати кулю в живіт було б краще? А це місто, яке сьогодні боїться тебе прийняти, коли з неба почнуть падати бомби, тоді воно знатиме, що таке страх». «Але ж зрозумій, Валлау, я самотній. В Іспанії люди не такі самотні, і навіть у Вестгофені. Таким самотнім, як я, не можна бути ніде…» «Спокійно, Георге! У тебе багато друзів. Зараз вони розвіяні по світу, але це нічого. У тебе багато друзів — мертвих і живих».

Позаду великої клумби айстр, за газонами, за золотавими й зеленими кущами, можливо, на майданчику для розваг або в чиємусь саду плавно злітала й падала гойдалка. Георг подумав: «Тепер треба знову обміркувати все з самого початку. Насамперед, чи треба мені справді виходити з міста? Який у цьому сенс? Те село… воно зветься Ботценбах. Ті люди… їх прізвище було Шмітгаммер.

Чи надійні вони? Анітрохи! А коли б вони й були надійні, то що далі? Як мені пробиратися далі? Переходити кордон без допомоги? Та мене одразу ж спіймають. Грошей у мене скоро не стане, а пробиватися без грошей, як досі, дістаючи то там, то тут кілька марок, — для цього я вже надто кволий. Тут, у місті, у мене хоч є знайомі. Так, одна дівчина мене не прийняла. Але це ще нічого не означає. Є й інші. Моя родина, мати, брати? Неможливо, за всіма стежать. Еллі? Вона ж тоді приїжджала до мене у табір? Неможливо, за нею, напевне, теж стежать. Вернер, який був зі мною в таборі? Теж стежать. Священик Зайтц? Казали, що він допоміг Вернерові, коли той вийшов. Неможливо, за ним, певна річ, теж стежать. Які ж іще тут можуть бути друзі?»

До арешту, коли він ще жив, були люди, на яких можна було покладатися, мов на твердий мур. Серед них був і Франц, але ж він десь далеко, думав Георг. Він все-таки затримався думкою на ньому — марна трата дорогоцінних хвилин, які він мав на роздуми. Але й це вже розрада, коли десь є людина, яка йому зараз потрібна. Якщо така людина є, то самотність — тільки випадок. Так, Франц був