Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

— А що ще такого може трапитися в СБУ, про що не писала б журналістська братія?

— Та осоромилися ваші молоді бійці, так би мовити — майбутня ваша зміна. Воно-то нічого б дивного, якби таке трапилося зі звичайними хлопцями, наприклад, петеушниками чи навіть студентами Інституту культури. Усім відомо, що і там, і там рівень культури майже однаковий. Але щоб до такого дійшли майбутні контррозвідники чи інша «біла кістка» органів держбезпеки, це вже занадто! Мені доводилося писати раніше про розгул наркоманії в академії СБУ…

— Просто-таки «розгул»? — перебивши журналіста, іронічно промовив Богдан Данилович.

— Ну, гаразд, скажемо м’якше — про окремі випадки вживання наркотиків курсантами академії. Наскільки мені відомо, після моєї публікації керівництво Служби вжило відповідних заходів. Деякі начальники полетіли з посад, кількох курсантів тихцем звільнили. Я, до речі, чекав якихось неприємностей від вашої контори. Поки що Бог милував. Можливо, залишили на потім?

— Так що ж там в академії курйозного трапилося, про що навіть такий принциповий журналіст, як Сашко Ліченко, не наважується писати в своєму бульварному виданні?

— О, все-таки я вас, пане полковнику, вивів з рівноваги, якщо ви почали ображати найпопулярнішу в столиці газету.

— Та я й не збирався ображати. Не хочеш говорити — не говори. Завтра прочитаю. Ти ж не втримаєшся. Якщо подія справді того варта.

— А як би ви, Богдане Даниловичу, як заслужений полковник служби, який віддав служінню державі не один десяток І міми, зреагували, коли б дізналися, що ваші колеги — майбутні офіцери, роблять одне одному в туалеті гуртожитку мінет?

Зорій лише на кілька секунд застиг, дивлячись просто в очі журналісту, а потім спокійно, наче Ліченко щойно повідомив полковникові про те, що кава вже охолола, сказав:

А як мені реагувати? Яке суспільство — така й молодь.

І наші курсанти нічим не відрізняються від інших пацанів.

Ви думаєте? А мені завжди здавалося, що ваші, як ви висловилися, пацани повинні відрізнятися від інших. Завжди ж в органи добирали найкращих, найрозумніших, найбільш моральних, фізично бездоганних юнаків, а тепер і дівчат. Що трапилося? Де ж та чистота лав? Де ж поділися чисті руки, гарячі серця?

— Не ятри душу, Сашко. Нічого не скажеш — ти вибрав якраз вдало момент, щоб порушити тему моралі в органах. Мене зараз і так нудить від того, що коїться у нас, та й взагалі в державі.

Я саме на цю тему й хотів з тобою поговорити, спитати поради й попросити, можливо, допомоги. Щоправда, після того, що ти тут

розповів, я не знаю, як ти нам зможеш допомогти.

— Мабуть, ваше начальство знову хоче барвистою картиною затулити обшарпану штукатурку? — Ліченко сказав це серйозно й без будь-якої іронії.

— Сашко, ти, як завжди, проникливий і поблажливий. При цьому малювати картину тобі доведеться на громадських засадах.

— Авжеж, звикли все на халяву. Давайте, викладайте, що там можна нині використати як офігенний здобуток лицарів плаща й кинджала?

Вийшовши з кабінету Зорія, підполковник Яруга попрямував до відомчого готелю на Ірининській. Полковник Середа зустрів свого колегу не дуже привітно.

— Думав, що про мене вже забули. Поснідав у вашій їдальні на першому поверсі готелю, кави-чаю напився, новини рідною мовою надивився-наслухався — а ти все не

йдеш. Ну, розказуй, що там наш терорист? Розколовся чи треба нам підключатися?

— Теодоре Йосиповичу, мабуть, нам треба проїхатися в СІЗО. У нашого колеги Петра Симка розмова з Пацьком не клеїться. Я щойно від полковника Зорія, при мені Петро доповідав про результати допитів. Точніше — про їх відсутність. Не зізнається Пацько у скоєнні нападів на Назарова й Бойченка, і квит. Каже, що не був тоді взагалі в Києві. Зараз, поки ви зберетеся, я заскочу до себе, видам кілька телефонних дзвінків: у Вінницю, де, за словами Пацька, він перебував у той час, коли скоєно напади на олігархів, і попереджу Симка, що ми зараз приїдемо. Спускайтеся вниз і чекайте мене біля готелю — за хвилин десять-п’ятнадцять я під’їду.

За годину Яруга й Середа сиділи в кімнаті слідчого й чекали, коли приведуть підозрюваного Пацька. Але першим зайшов підполковник карного розшуку Петро Симко. Яруга познайомив міліціонера і гостя з Росії. Петро Олександрович коротко повторив те, що вже розповідав Богданові Зорію.

— Наволоч кінчена цей ваш Пацько, — Симко не приховував роздратування. — Я його і так, і так, а він ні в яку. Не думаю, що у вас щось вийде.

— А у нас буде зовсім інша розмова, — Середа не виявляв жодних ознак хвилювання, сидів спокійно й тарабанив тихенько пальцями по прикрученому до підлоги столу. — Це ви звідкись придумали, що Пацько причетний до побиття ваших, як ви називаєте, олігархів. Я ж мушу дізнатися, навіщо він підклав вибухівку в цеху і чи дійсно намагався підірвати нею своїх колег у слюсарні. Крім того, до нього є й інші запитання, на які він мусить дати відповідь. Якщо виявиться, що Пацько — звичайнісінький мстивий покидьок, то вважатиму, що я даремно потурбував вас, змусивши носитися зі мною як з писаною торбою. У вас тут, я бачу, своїх проблем хоч греблю гати.

У двері постукали. Два дужі сержанти завели до кімнати кремезного чоловіка, який накульгував. На його