Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Роман шукає 📚 - Українською

Читати книгу - "Роман шукає"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Роман шукає" автора Микола Васильович Білкун. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 74 75 76 ... 100
Перейти на сторінку:
мною й справді повівся, як той перукар з учнем. Та й справу цю мені було запропоновано зовсім не випадково, як здавалося спочатку…

Я тепер збагнув систему, за якою слід направляти людей в архів для пошуку якихось документів: треба вибирати того, хто двічі підряд виграв у спортлото по три карбованці. Такому чоловікові щастить, і папірець, якого інший не здобуде й за тиждень, він одержить за годину. Я був саме такою людиною. Я двічі виграв у спортлото по три карбованці, і протокол «про затримання гр. Ю.С.Голобородька», написаний на поганому сірому папері хімічним олівцем, був у моїх руках через годину після приходу в архів.

Та не протокол мене вразив — інше. Мені аж подих перехопило. Я побачив пришпилену до протоколу записку, яка засвідчувала, що двадцять четвертого січня тисяча дев’ятсот сорок шостого року копію цього протоколу було передано лейтенантові Л.М.Іванову. Полковника Іванова звали Леонідом Миколайовичем. Це раз. А друге — з протоколу випливало, що відділення міліції, в якому було затримано «гр. Голобородька», містилося в тому самому приміщенні, де тепер клініка, тобто в приміщенні, де Генріх фон Кролов сподівався знайти скарб…

Гай-гай, полковнику Іванов! Виходить, він раніше за мене знав чи здогадувався, чому вбили Юнкерса. Може, він знав і вбивцю? Принаймні протокол про затримання «гр. Голобородька» мав бути знищений щонайменше двадцять сім років тому разом з іншими такими ж документами. А він якимсь чином зберігся. Чи не завдяки записці «лейтенанта Л.М.Іванова»? То до чого тут я?

Вперше за час моєї служби у слідчому відділі я прийшов до кабінету начальника відділу полковника Іванова не за його викликом, а з власної ініціативи. Не думаю, щоб полковникові хоч раз у житті довелось вислухати від підлеглого те, що він почув від мене:

— Це неподобство! Для чого робити з мене дурника? Якщо ви знали все наперед, то для чого було ганяти мене по всіх усюдах? Я ставився до всього, як до серйозної справи, а ви гралися зі мною в сищика-розбійника… Що ж це таке?

А полковник Іванов сміявся. Здасться, я вперше бачив, як він сміється: реготів і кашляв, реготів і кашляв, і не міг при цьому й слова вимовити. Нарешті таки прокашлявся…

— Пробачте за цей недоречний сміх, — полковник витер очі носовичком. — Але він мені нашкодив більше, ніж вам. Он який кашель почався. А тепер, будь ласка, поясніть, що саме я знав?

— Адже вам було відомо, чому вбили Юнкерса?

— Звичайно. Я знаю про це вже годин із сорок вісім. Скільки годин минуло від того, як фон Кролов не знайшов скарбу на місці?

Я почав був вираховувати на пальцях.

— Ну, та це не має значення, — перебив він мої підрахунки. — І не буду применшувати ваших заслуг. Без ваших досліджень я про це не здогадався б. Які ще у вас будуть запитання, Романе Олексійовичу?

— А хто його вбив? — випалив я.

— Той, хто володіє зараз цим скарбом. Прізвище цієї людини я сподіваюсь почути від вас.

— Я вам його скоро назву, — зухвало відповів я. — Та чому ви не з’ясували цього тридцять років тому? Адже ви знали, що Юнкерс був у тому самому приміщенні, де зберігався скарб.

Полковник Іванов розвів руками.

— Отямтеся, чоловіче. Звідки ж я тоді міг знати про скарб?

І справді. Я зовсім загубив голову.

— Даруйте, — цього разу цілком щиро пробачився я. — Якось усе переплуталось у мене в голові, коли я побачив ваше прізвище на архівному документі.

— Це у вас згодом минеться, — заспокоїв мене полковник Іванов. — Але якщо звітувати — то вже до кінця. Я в ті часи був у вашому віці і, наскільки можу пригадати, у вашому настрої. Мені було доручено включитися в справу по розслідуванню вбивства лейтенанта Голобородька. Через недосвідченість я тицявся по всіх усюдах і, зокрема, напав на те, що Голобородько незадовго до своєї загибелі був затриманий міліцією. В протоколі мене здивувало, що Голобородько влаштував бешкет у кімнаті чергового, що він ніби навмисно добивався, аби його арештували. Я не знав тоді, що це дасть для справи, але про всяк випадок збирався поговорити з працівниками відділення міліції. Однак мене того ж вечора викликали й терміново відрядили в Тернопільську область, де на той час скаженіли бандерівці. На фронті залишився я неушкодженим, а там у мене таки влучили. З госпіталю — в Литву, з Литви — до Москви, на Петровку, тридцять вісім. Ледь устиг заочно закінчити юридичний факультет Московського університету, як мене перевели в Казахстан. Не скоро я опинився знову у нашому місті. А тут, як бачите, справ вистачає і без тих, досі не розкритих. Та ми про них пам’ятаємо… Оце і все, дорогий мій колего Романе Олексійовичу. Якщо ви не заперечуєте, покінчимо з моєю біографією й перейдемо до вас… Післязавтра вам доведеться виїхати в Берлін. Там ви звернетесь до мого доброго знайомого, начальника кримінального управління народної поліції полковника Краузе. Я з ним сьогодні розмовляв по телефону, він попереджений. Ви ж повинні з допомогою наших німецьких колег якомога більше дізнатися про Отто фон Кролова.

— Але ж я німецькою — тільки «гутен таг»…

— Порозумієтесь.

От і я одержав відрядження за кордон.

***

В цій палаті тільки двоє точно знали, що вони робитимуть по виході з госпіталю: Анципер і Щербина. Анципер, який не вживав спиртного, говорив, що він одразу ж нажлуктиться, як Ямришко, а Щербина збирався хату ставити й господиню шукати. Хлопці навіть помітили, що до підшукування пари Щербина приступив уже тут, не очікуючи, поки буде поставлена хата. Бо, мабуть, і справді в той перший повоєнний рік знайти господиню було легше, ніж поставити хату.

Працювала в госпіталі санітарка Хрося. Родом вона була з Кіровоградщини, але вже давно жила в місті. І хоч насправді звали її Христиною, та вона сердилася, коли до неї так зверталися, вважала це ім’я грубим, а хотіла, щоб її звали інтелігентно, по-міському — Хросею. Власне, для Ігоря було байдуже, Христя вона чи Хрося, Зося чи Тося. Про те, що

1 ... 74 75 76 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман шукає», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Роман шукає"