Читати книгу - "Полуничний сезон"

Начальник перестав ходити, допитливо подивився на оперуповноваженого.

— Звідкіля така певність?

«Якщо вже взявся заспокоювати, — подумав Турчин, — то ж не лізти в кущі…»

— Будемо виходити на Яцкевича, Дорощука та Валентину Яцкевич.

Яківчук невдоволено завовтузився. Від нього всього можна було чекати, і Павло заспішив:

— Конкретний план дій я зараз не можу запропонувати. Треба все прикинути, врахувати. Ну, багато залежить під обставин.

— А як із рештою?

— Цілком імовірно, що маємо справу із бувалими злочинцями, — сказав Турчин. — Але ж може бути так, що вони сконтактували із Валентиною Яцкевич. Їй же легко роздобути ключі від усіх трьох квартир. Прокрутимо варіант і з п'яницями… Я просив би посилити нагляд за базарами, комісійними магазинами, всіма скупщиками-перекупщиками. І ще в мене одне прохання, товаришу начальник: лейтенанта Іваненка прошу офіційно зарахувати до оперативної групи. Він нам багато допоміг і, сподіваюся, ще допоможе.

Сидоренко вже сидів, розслабився, пальці правої руки тихенько вистукували по столу.

— Товаришу майор, — звернувся до Мамітька, — передайте всім службам мій наказ: капітанові Турчину подавати всебічну допомогу. Можете, товаришу капітан, прилучати до роботи кого треба, і не обов'язково кожен раз питати в мене дозволу. Тільки ж прошу вас: будьте енергійнішими.

Після оперативки Яківчук сказав Турчину:

— Ну, Павло Якимовичу, здорово ви його повели вбік, а точніше, обротьку накинули. А я думав: пожежа спалахне…

Павло не збирався ні поступатися начальству, ні улещувати його обманом. Все те вийшло якось само собою. Та лихо з ним. Добре те, що добре кінчається.

— Павле Якимовичу, — провадив далі дільничний, — ми ж зібралися на оперативку, щоб домовитися, як далі діяти, але ні про що так і не домовилися.

— Як-то? Хіба ви не знаєте, що маєте робити?

— Знаю. Чого там.

— От і дійте. А там обставини покажуть, в який бік крутитися.

Як і сподівалися, експертиза встановила: обидва замки на дверях будинку Дерев'яного відімкнуто ключами, відбитки пальців, знайдені на речах, належать сестрі Дерев'яного, обох собак отруєно нашатирним спиртом — зроблено уколи в груди.

Коли стало відомо про наслідки судово-медичної експертизи, Турчин та Іваненко були у райвідділі.

— Тепер злочинці в наших руках! — радів Сашко. — Собаки ж які були? Вовкодави. Чужого й близько до себе не підпускали.

Павло охолодив його радість.

— Не забувай, Сашко, — сказав він, — що нашатирний спирт діє незгірше ціанистого калію: ще й голки не встигаєш витягнути, як собака готовий. Отож і чужий міг стати на герць, як ти кажеш, із вовкодавами. Безперечно, треба щоб той чужий був дужий і спритний. Одначе почнемо з тих, кого знали собаки. І часу гаяти не будемо: ти — гайда до Нужного, а я — до Дерев'яного.

— Хіба Дерев'яний вже повернувся з курорту?

— Вже. Недавно дзвонив.

Турчин був знайомий із директором комбікормового заводу, трохи знав про його життя. Дерев'яний перестрів Турчина на подвір'ї. Худорлявий, по-військовому підтягнутий, із густим смоляним чубом, він виглядав молодшим за свої п'ятдесят один.

— Отакий мені відпочинок, — зітхнув після привітання. — Робиш, тягнешся, щоб було не гірше, ніж у людей, а якась гадина за одну ніч всі труди — мов мітлою. Невже на заводі пригрів? Мені Нужний розказував, ніби у вас підозра впала на прибиральницю. Мушу вам зізнатися, що я мало вірю цьому. Дужо вже чиста робота. П'яниці неодмінно наслідили б. Отже, шукайте в іншому місці.

— У вас, я обізнаний, на заводі трудиться людей небагато, ви всіх знаєте. Хто на таке здатний?

— Я вже думав. І, знаєте, нікого не можу запідозрити.

— То добре, що вірите своїм людям. Однак є факти, що квартири обікрали особи з вашого оточення.

— Які ж то факти такі переконливі?

Павло розказав про підроблені ключі й отруєння собаки. Дерев'яний довго мовчав, далі підвів голову, ніяково всміхнувся, ніби вибачався за ту мовчанку.

— Задали ви мені, Павле Якимовичу, задачку.

— Хіба вже таку складну?

— Уявіть собі. З ключами, то це таке… Я ношу їх у піджаку, а піджак часто зоставляю і в кабінеті, і в машині, і в гостях, і ще, може, десь… А от як із Рексом могло? Він знав фактично чотирьох осіб: мене, дружину, мою сестру й сестриного чоловіка. Тепер самі скажіть: чи не складна задача?

— Складна. І все ж… Хто у вас бував найчастіше? Кого пес хоч трохи знав?

— Нужного і мого шофера. Але мушу вам сказати: він їм не зробить нічого, коли вони зі мною. А самі… Якось я послав шофера по щось додому і забув, що Рекс відв'язаний. Так він у гараж його впустив, а з гаража не випустив. — Знову зітхнув: — Не знаю. Нічого не знаю.

— А як родичі дружини?

— Вони у нас бувають рідко.

— Вибачте, але нам треба знати все.

— Чого там пробачатися. Питайте, що вас цікавить.

— А як сестрин чоловік? Йому ви повністю довіряєте?

Дерев'яний зіпер голову на руку. Сиділи вони біля столика, під волоським горіхом. Десь там, у синьому небі, висіло гаряче сонце, над заасфальтованими вулицями, кам'яними будівлями гойдалося густе, тягуче, мов смола, повітря, гули машини; а тут було прохолодно й тихо.

— Сестрин чоловік… — повторив Дерев'яний, дивлячись на стіл. — Віктор Губенко? А знаєте, в мене нема до нього довіри. Пустопорожній чоловік, хоче добре жити і нічого не робити. Вже багато робіт поміняв. Зараз щось там робить у рембуддільниці. Злигався з рідним братом Нужного, а той іще гірший за мого родака. Зараз у мене на заводі слюсарує. Толку з нього, мушу зізнатися, як із козла молока. Якщо досі не вигнав, то тільки з поваги до Степана Пилиповича. Але невже вони у своїх кровних? Вбийте мене,