Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк"

Олександр, посміявшись, вернувся назад, на корму.

Не спалося, не лежалося.

Все ближче й ближче Туреччина…

— Як—то вона його стріне?

Буджацька орда ще не вгамувалась, але ода—баші Селім довідався, що велика її частина подалася брати ясир за Прутом, і вирішив, що більше не можна сидіти в батурі й чекати на милість божу. Зрештою він має хоробрих воїнів, має добру зброю…

Однієї ночі барка з полонянками та яничарами знялася з якоря, і швидкий Дністер поніс її до моря.

Галя все ще не могла отямитися після пережитого в батурі потрясіння. От і зараз вона сиділа в каюті (Ривка спала поруч) й плакала.

Уже настала глупа ніч. Судно здригалося під ударами хвиль. Спали невольниці в трюмі. Закуті в кайдани, спали полонені повстанці—богданці.

Хтось постукав. Галя знала — це ода—баші Селім. Поправила хустку на голові. Укрила сонну Ривку. Хай заходить.

Зайшов. Розгублено дивиться своїми блакитними очима. Синя пляма над бровою здригається. Галя відвернулася.

— А справжня туркеня мусила б прикрити лице, коли заходить чоловік, — сказав Селім.

— Я не туркеня, — різко відповіла Галя.

— Ти сказала, що зрікаєшся своєї віри…

— Якби на ваших очах християни мучили ваших одновірців, ви теж би занапастили свою душу, — глухо відповідала дівчина.

— Ні, не занапастив би…

— Бо ваша душа вже й так занапащена. Ви — яничар, зрадник свого народу.

— Якого це народу? Ти знаєш, як зветься мій народ?

— Знаю, що ви не турок. От що я знаю. Селімове обличчя посуворішало.

— Я — воїн Мухаммеда й аллаха. Я несу віру в усі кінці світу. Чінгісхан сказав: «Найщасливіпіою людиною на землі є та, що жене розгромлених ворогів, грабує їхнє добро, скаче на їхніх конях, милується сльозами людей, цілує їхніх дружин і дочок».

— Так може говорити тільки розбійник…

— Коран теж говорить: «Меч є ключ до неба: одна краплина крові, пролита за боже діло, більше вгодна господові, ніж два місяці посту й молитви».

— То вбийте мене — можете сто літ не ноститися й не молитися.

Селім насмішкувато подивився на Галю.

— Ех, Галія, Галія, ти забуваєш, що ти вже туркеня. Віддамо тебе за якогось агу чи візира…

— Продасте, а не віддасте, — в очах у Галі блиснули сльози.

Заворушилася Ривка, підвела голову й тут же заховалася під ковдру.

Ода—баші покусав свій тонкий вус. Глянув на Галю, сказав:

— Ходімо на палубу.

Галя накинула на плечі кожушанку й вийшла услід за Селімом. Вона переступала через якісь клумаки, через сонні тіла…

На палубі було темно. Вітер був сирий і пронизливий. Та була в ньому якась дивовижна весняна м'якість. Вітер пахнув землею й зеленню…

Галя стала біля облавка й задивилася в блискучу од зір воду. Знову захотілося плакати… Ну, чого він від неї хоче, цей яничар?

Селім стояв тут же.

— Ех, Галія, Галія, — зітхнув він.

— Я не Галія… Я — Галя.

— Галія… Все—таки Галія… Ти згадаєш колись яничара Селіма, коли будеш значною господинею. А яничарові Селіму до смерті судилося жити самотнім.

— Я щодня його згадуватиму. Щоночі проклинатиму. За те, що він забрав у мене волю й щастя…

— Аллах так велить…

— Велить чинити лихо?.. Живе на світі, десь аж у Чорногорії, нещасна жінка з нашого села — з Сугаків… Вона вийшла заміж, та через три дні її чоловікові одрубали голову. А коли народився син, то забрали його в яничари…

— Так треба, — камінним голосом відповів Селім. І повторив: — Так треба!

— Кому? Навіть коні — й ті мають імена, навіть собаки — і про тих знають, якого вони роду—племені, тільки яничари — безіменні, як стріли…

— Чому ж — безіменні? — озвався Селім. — Мене Селімом звуть.

— Селімом? А може, ви Савка або Степан?.. Устиного сина звали Тодорком. Як тепер його називають? Ахмед? Мустафа? Оман? Може, його вже на світі немає… А бідна Устя жде, думає, що ходить по світу її Тодорко із знаками, виколотими чинським чорнилом на ступні та над бровою…

— Чинським чорнилом? — стрепенувся Селім.

— А що вам з того?..

— Нічого… Ніч така темна… Як чинське чорнило… Він повернувся до Галі — і вона в темряві побачила його обличчя зовсім близько біля себе.

— Ти проклинатимеш мене? — глухо запитав яничар.

— Проклинатиму, — так же глухо сказала Галя. — Проклинатиму, бо ви силою взяли мене, силою змусили взяти найтяжчий гріх на душу.

— Віра Мухаммедова — то не гріх. То — щастя. Ти — дурна…

— Хай воно згорить, те ваше щастя!

Селім нічого не відповів.

Судно здригалося на хвилях, тремтіли зорі в небі…

— Так де, ти кажеш, живе ота жінка, що її Устею звуть? — тихо спитав Селім.

— Десь у Чорногорії… її брат торік тут був, казав