Читати книгу - "Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов"

— Він приїжджав до вас на машині? — суворо поглянув Андрій Остапович на Півня.

З уваги полковника не випало, що Півень жадібно ковтнув повітря, на його зморщеній шиї часто-часто забігав кадик. Вийнявши велику картату хустку, він поквапно обтер піт, що рясно виступив на лобі.

— Задушно у вас… — пробуркотів Півень, зустрівшись з проникливим поглядом Лугового.

— То, виходить, Чернушкін приїжджав на «Победі»… Я вам можу назвати і прізвище водія — Чистяков.

Півень відчув, як кров ударила в потилицю, в скроні, вуха наче заклало ватою. Він більше не чув жодного слова, а лише бачив, як ворушаться губи Лугового. За мить обличчя Лугового поповзло вбік і зовсім розпливлося в невиразної форми пляму…

Свідомість поволі поверталася до Півня. Підвівши обважнілі повіки, він побачив лікаря, що клопотався біля нього. Начебто звідкілясь здалеку долинув незнайомий голос:

— … Я зробив ін'єкцію камфори для заспокоєння діяльності серця: серце з типовими віковими змінами… Нічого страшного немає, але я зобов'язаний його госпіталізувати…

Санітари віднесли Півня на носилках, і в кімнаті залишився специфічний запах медикаментів. Раптовий серцевий припадок перешкодив дальшому допиту Півня, і тепер Андрієві Остаповичу не лишалося нічого іншого, як шляхом логічних міркувань робити висновки.

«Півень продає ратинові пальта… знає Поніманського, той приніс йому ратин… Познайомив їх Черемушкін-Чернушкін Сергій Олександрович… Те, що він змінив ім'я й прізвище, вже викликає підозру… Ім'я, по батькові цього Чернушкіна таке ж саме, як у «професора», що користувався машиною, вкраденою Чистяковим… На цій машині везли ратин… Чистяков симулював божевілля, коли згадали ім'я «професора», а Півневі теж зробилося погано, тільки-но я спитав, чи знає він Чистякова і чи приїжджав до нього Чернушкін на «Победі»…

— Надзвичайні новини! — ще з порога сказав Кульбич. — Черемушкіна Серафима Олександровича розшукують органи державної безпеки як агента гестапо, що перебував зв'язківцем у обергрупенфюрера барона фон Веттера.

— Значний був агент. Обергрупенфюрер в німецько-фашистській армії відповідає чинові генерал-полковника, — зауважив Луговий.

Його агентурна кличка «Люцифер».

Сатана, виходить.

— Син петлюрівського офіцера, — продовжував Кульбич, — до війни судився за виготовлення фальшивих грошей. Встиг судитися, вже бувши Чернушкіним, і, знаєте, разом з ким?.. З Макогоном Опанасом Степановичем!

Лише зараз Кульбич помітив, що Півня в кабінеті немає.

— Де ж Півень? Відправили в камеру попереднього ув'язнення?

— Відвезли до лікарні… Де Чернушкін мешкає й працює — є відомості?

— Мешкає: Дніпропетровський бульвар, тридцять, квартира три, працює адміністратором у цирку.

— Так… За чверть десята… Де ж він може бути?.. Мабуть, в цирку. Вечірня вистава ще, певно, не закінчилась. Заїдемо спершу туди, а вже коли не застанемо — додому. Лише зайдемо до чергового, хай відрядить працівників, щоб затримали Поніманського.

… У великому лункому вестибюлі було порожньо.

— Добрий вечір, — привітався Луговий з білетеркою. — Скажіть, будь ласка, де можна побачити Чернушкіна?

— Нещодавно він заходив з хлопчиком до кабінету. Мені здається, він у себе. Ідіть прямо, а там побачите табличку «Адміністратор». Це й є його кабінет.

Андрій Остапович натиснув на ручку, але двері не подавались. Луговий постукав. З-за дверей почувся сердитий чоловічий голос:

— Хто там?

— Я до адміністратора. В мене заявка на колективне відвідування.

Двері на якусь чвертку секунди відхилилися.

Андрій Остапович встиг помітити літнього чоловіка з борідкою. «Чернушкін!» — промайнуло в голові, та в цю ж мить двері з грюкотом зачинились. Луговий натиснув плечем, та було пізно.

— Ви на вулицю до вікна! — наказав Луговий Кульбичу. — Я — тут!

Побачивши людину в міліцейській формі, Чернушкін різко відштовхнув Вітю вбік, вихопив браунінг і кинувся до вікна.

І тут Вітя зрозумів… Ось кому він відкрив свою душу… Він щосили плигнув уперед і схопив Чернушкіна за ногу.

— Гадюченя! — заревів Чернушкін, смикаючи ногу. — Пусти-и! Пристрелю!

Та Вітя лиш дужче потягнув його, і Чернушкін впав на підлогу, вдарившись головою об ріжок крісла.

— А-а! — озвірів Чернушкін і, повернувшись на спину, вільною ногою почав бити Вітю по руках, по голові.

Вітя, знепритомнівши, розтулив пальці.

Двері ходили ходором. Чернушкін кинув погляд на защіпку, що ладна була от-от зірватись з петлі, і метнувся до вікна, та відсахнувся, побачивши внизу Кульбича.

І в цей час защіпка з тріском вилетіла з гнізда.

Чернушкін схопив попід пахви Вітю і, прикриваючись ним, як щитом, почав поволі відступати до вікна, тримаючи в руці пістолет. Як тільки Луговий вскочив у кімнату, Чернушкін вистрілив. Куля влучила полковникові в праве плече. Рука повисла, мов батіг.

— Одержав, падлюка! — зловтішно вигукнув Чернушкін і, вибравшись з Вітею на вікно, вистрілив у Кульбича, та промахнувся. — Геть з дороги! — крикнув він Кульбичу. — А то застрелю хлопчиська!

Переборюючи біль, Андрій Остапович переклав пістолета у ліву руку. Коли Чернушкін на якусь частку секунди опинився до нього впівоборота, полковник натиснув на спуск.

Гримнув постріл. Чернушкін захитався і, випустивши Вітю, поволі, чіпляючись пальцями на раму, сповз на підлогу.

Луговий підскочив до Віті. Хлопчик нерухомо лежав на широкому мармуровому підвіконні. На його лобі розплився величезний коричнево-чорний з закипілою кров'ю синяк.

Андрій Остапович роздер Вітину сорочку і, притуливши вухо до його грудей, прислухався. Серце хлопчика ледве билось.

Прибіг Кульбич.

— Андрію Остаповичу! — стривожився він, побачивши, що рукав кітеля полковника потемнів від крові. — Я перев'яжу…

— Потім, потім… Ось телефон, викликайте швидку допомогу! Хлопчикові дуже погано.

… Олійник вбіг у