Читати книгу - "Гроза, Шиян Анатолій"

Наказу такого не було, щоб зачиняти.

Подорожні йшли далі. Базарне життя здавалося нічим не порушеним. Як і завжди, на своїй шкапині під'їхав до криниці волосний водовоз із великою бочкою і спокійно взявся за звичне для нього діло.

Весело стукали в кузнях молотки. Жінки й дівчата прали на річці білизну, а по вулицях, як завжди, бігали, сперечаючись між собою, жваві хлоп'ята і запускали паперові змії. Все йшло своїм звичаєм, наче нічого й не трапилось такого, що могло б хоч у якійсь мірі захитати мирний розпорядок слобідського життя.

І все ж населення, незважаючи на зовнішній спокій, було чимось стривожене. Все частіше на базарній площі збиралися групками чоловіки. Поговорять між собою і розійдуться. Тут же, в загальній масі слободян, блукали дезертири. Вони уникали зустрічі один з одним, а коли вже їм доводилося зустрічатись, то в розмові намагалися не згадувати про вчорашній день.

Винних немовби й не було, а приміщення волості стояло з повибиваними шибками. По слободі ширилася чутка про розгром госпіталю і про те, що поранених червокогвардійців — слабих, немічних — викидали з палат, зривали пов'язки, а тоді нещадно били. Троє з них там же й померло.

Але на цьому розбій не скінчився. Висадивши табуретками вікна, вся ця озвіріла ватага жлуктала потім вонючий самогон і хмільна вешталась по слобідських вулицях, бешкетуючи до глибокої ночі.

Зараз, коли хміль вивітрився, багато хто з дезертирів зрозумів, що вони мусять відповідати за вчорашнє злочинство, і, вигороджуючи себе, намагалися цю відповідальність перекласти на хуторян.

Але як можна було виправдуватись, коли все відбувалося на очах у населення? Адже першим свідком стане біднота.

Не простить цього повстання Радянська влада. Хтось із дезертирів, розумніший і далекозоріший, порадив піти до Якова Македона покаятися в злочинах, просити помилування і захисту. Таких зібралося чоловік з десять. Але коли вони з'явилися у вуличці, їх навіть близько не підпустили до Македоно-вого двору свої ж озброєні земляки. Дезертири, піймавши об-лизня, повернули назад.

— Поки не пізно, треба ховатися по лісах.

— Чого ж ховатися? — заперечували інші.— Нам потрібно стояти на одному: "Ми, мовляв, не винні, все хутірські натворили". А якщо почнемо ховатися, вони нас поодинці переловлять.

Дезертири юрбою знову попрямували до базару, де на дзвіниці Успенської церкви стояли їхні дозори, оглядаючи навколишні поля й дороги, що вели до слободи.

Особливо ж уважно стежили вони за Грайвороиським шляхом, звідки, як їм здавалося, повинен був з'явитися червоно-гвардійський батальйон.

Але всі дороги і широкий шлях були безлюдними.

І раптом дозорні помітили, як з лісу вийшла похідною колоною рота бійців і, розсипавшись у цеп, побігла до слободи. В ту ж хвилину дозорні вдарили на сполох. Пролунало кілька пострілів. На базарі сталося щось неймовірне: зчинився крик, плач, лайка. Люди розбігались хто куди, штовхаючи одне одного, збиваючи з ніг. Хтось із дезертирів влетів з переляку в молочний ряд і, роздавлюючи чобітьми кринки з сметаною, глечики з молоком, швидко зник у натовпі, охопленому загальною панікою.

Поспішно закривалися крамниці, лотки, рундуки. За кілька хвилин площа спорожніла. Лишився тільки п'яний парубок. Розтоптуючи чобітьми черепки, він спочатку ганяв собак, то невідомо звідки збігалися на поживу до молочного ряду, а потім заспівав. Софія в цю хвилину стояла біля розчиненого вікна. П'яний голос видався їй знайомим. Та ось, нарешті, і сам гуляка, горлаючи молодецьку пісню, вийшов на дорогу, і Софія, па своє здивування й жах, пізнала Терешка.

"Дурень несусвітний! Себе може погубити і мене, чого доброго, ще вплутає".

Розчинивши вікно, гукнула:

— Терешку, чуєш? Зайди до мене на хвилину.

А він стояв посеред дороги, дивився дурнувато на міст, запитував, ні до кого не звертаючись:

— Що за люди йдуть? Чому озброєні? Хто дозволив?

— Втікай, йолопе, а то вони пристрелять тебе, як собаку! Він був приголомшений і переляканий настільки, що, одразу протверезившись, кинувся бігти до Софіїного двору.

А по вулиці, з гвинтівками наперевіс, ішли червоногвардій-ці. Вів їх командир, тримаючи в руці наган. Щось знайоме було в ході і навіть в обличчі цієї людини. "Бачила я його... Зустрічалася з ним, але де, коли?" Пізнавши Артема Черкащина, вона немовби скам'яніла.

Проходячи повз її будинок, глянув на вікна, і Софії здалось, що він помітив її і, мабуть, пригадав фронтову зустріч і знайомство. Мороз пройняв Софію з голови до ніг, але вона все ж не відійшла від вікна. Сумнівів не було: за свої злочинства дезертири будуть суворо покарані.

До кімнати увірвався переляканий Терешко.

— Що це, вони... у слободі?

— У слободі, йолопе! У слободі! Такий час, а ти п'яний, як свиня. Кличу тебе, так ти не слухаєшся?.. Хочеш і себе, і мене погубити... дурень ти несусвітний!

Розлючена Софія почала ляскати його по червоних щоках, а він, дурнувато вирячивши очі, тільки кректав, затулявся ліктями, розгублено бурмотів:

— Ну, досить... досить... От іще... Не маленький... Чого ви б'єтеся?

— Тікай звідси... Зараз же тікай до лісу, на хутори... Куди хочеш, тільки швидше... Знайдуть тебе — погано буде...

Вона випхала його з кімнати. Він загрюкав по східцях своїми важкими чобітьми, а потім, перескочивши через високий паркан, помчав щодуху до річки.

55

Софія ще була в постелі, коли раптовий стукіт у двері розбудив її.

"Невже по мене?" — майнула перша думка. Затаївши дух, стала прислухатися.

— Софіє, ти спиш?

Одлягло від серця. Пізнала брата. Надворі ще й сонце, мабуть, не сходило.

Софія одягнула халат, впустила до себе Лук'яна.

— Що трапилось? Чому так рано?

— Терешко не ночував дома. Може, у тебе він переховується? Треба йому втікати з слободи. Бачиш, які папірці розклеїли. Зірвав ось із паркана, читай.

— Терешко був у мене вчора. Але чого ж йому тут ночувати? Напевно, втік на хутір. Дай гляну, що за папірець.

"ПРИКАЗ

Грайворонского уездного воєнного комиссара 24 апреля 1919 года

М 124

Заняв советским войском слободу Борисовку, объявляю ее на осадном положении. Ходить по улицам разрешается с 8 часов утра до 9 часов вечера".

— Довелось мені манівцями до тебе пробиратися. Читай далі.

"Всякие собрания и митинги запрещаются. Все оружие должно быть снесено к Совету в течение 24 часов с момента объявления этого приказа".

— Як же, чекайте! Так вам і понесуть. Може, і знайдеться якийсь дурень слабодухий. Тільки, знаю я, зброю не віддадуть, іще вона знадобиться.

"Приказываю всем мобилизованным граоїсданам явиться завтра на станцию Новоборисовка в 12 часов дня для отправления к месту назначения. Виновные в неисполнении данного приказа будут расстреляны.

Военный комиссар А. Черкашин".

— Мабуть, крутої вдачі людина, комісар оцей,— сказав Лук'ян, позираючи на стіл, де стояла пляшка недопитого вина й лежала добра закуска.

— Гуляла з кимсь? — хитрувато примруживши очі, спитав брат і тут же нахабно обійняв Софію за стан.

— Сама пила.

— Сама? — здивовано перепитав Лук'ян.— Не віриться! Не така кров тече у твоїх жилах, щоб при твоїх достатках самій вечорами нудьгувати. Я, признаюсь тобі, теж скучив за молодицями. Був колись час: пий, гуляй, балуйся... Навіть у твоєму домі з солдатками... Та що там говорити! А тепер, віриш,— боюся їх. Зачепи котру, біди потім не обберешся.

Лук'ян підійшов до столу.

— Може, в тебе є коньячок? Давно не пробував.

— Чому не заходив, почастувала б коньячком.

— Та ну-у? — радісно вигукнув брат.— Ти у мене золота сестра. Правду кажу. Ну, а Трохим буває в тебе?

— Буває, але рідко.

— Живемо так, наче й не брати ми. Як розстріляли Олександра, з того часу боїться він їх, комітетчиків. А нам люди зараз, як ніколи, потрібні. Вірні люди, на яких можна було б покластися. Чула, Софіє? Наближаються союзники.

Софія поставила на стіл пляшку коньяку. Очі в Лук'яна стали масними, обличчя розпливлося в задоволену посмішку. Випив стопку, крякнув, нічим не закушуючи, випив іще одну. Налив чарку сестрі, але вона відмовилась.

— Може, вина хочеш?

— Вина вип'ю.

Цокнулись, випили. Міцне вино впливало швидко. Сп'янівши, Софія захотіла випити ще.

— Я так думаю: мій Терешко, хоч і не кмітливий на розум, але хитрий і злий на них, комітетчиків. Не любить він їх... І я... я теж, і ти не любиш... Знаю...— говорив Лук'ян, чимраз більше хмеліючи.— Землю в мене одібрали? Одібрали. А я їм спасибі за це скажу? Ні, не скажу я їм спасибі... Не діждуть... Ось прийдуть союзники, тоді я їм, комісарам різним, комітетчнкам, нагадаю... ножем... За все помщуся... Так... І Терешко буде мені допомагати? А ти, Софіє... Чого ти мовчиш?... Не шкода тобі свого добра? Який ліс одібрали... І ліс, і землю, і луги?.. Боже мій, таке багатство втратити!

— А я не шкодую,— сказала Софія. Недовірливо глянув на неї Лук'ян.

— Брешеш, сестро! Не вірю.

— Тільки я не буду ножем,— брудна робота. Я для них що-небудь гірше своїм жіночим розумом придумаю.

— Ой сестро, жіночим розумом... Молодчина!

Лук'ян скоро пішов. Софія лишилась сама. Спати їй не хотілось. Вона вийшла на подвір'я і через город попрямувала до річки. Був тихий весняний ранок. Нарядні верби, зазираючи в дзеркальну гладь води, відбивались у ній кожним листочком, кожною пухнастою медово-ароматною сережкою. Плавали коло берега зграйки дрібних рибинок, цвірінькали на кронах горобці, ширяв у небі мало не під хмарами коршак. І кожного разу, як тільки пропливала по землі і на воді його тінь, у молодих кущах надбережного татарського зілля чувся тривожний крик домашньої качки, що зірко охороняла своїх маленьких, прудких каченят.

Софії приємно сидіти біля річки. Вона знає тут кожний куточок. До цього часу зберігся старий пеньок, па якому не раз віджимала вона колись під час прання білизну. Він тільки почорнів від часу та вкрився по боках зеленим оксамитовим мохом.

.Сонце підіймалося вище. Через міст групами й поодинці йшли дезертири, несучи в руках хто дерев'яний чемодан, хто корзинку, сплетену з лози, а хто просто торбу з харчами та парою змінної білизни.

Зрідка серед солдатських шапок з кокардами промайне чер-воноармійський шолом з п'ятикутною зіркою.

Одягнені в старенькі приношені шинелі, піджаки, свитки, взуті в солдатські черевики, стоптані чоботи або в личаки, вони поспішали до станції.

Але не дезертири привертали зараз Софіїну увагу.