Читати книгу - "Гроза, Шиян Анатолій"

По той бік річки, утопаючи в буйній зелені розквітлої акації та кущів бузку, виднїлася хата Македонів. Софія не зводила з неї очей, піймавши себе на думці, що саме заради Якова вона прийшла оце сюди, до річки, сподіваючись, що він вийде на подвір'я погрітися на сонечку, і вона, Софія, зможе хоч здалеку глянути на нього, попрощатися з своїм коханим назавжди...

І чомусь знову пригадався їй мамврійський дуб, тройка, місячна літня ніч, його жадібні поцілунки...

"Не вірю! Любить він... Любить мене... Серцем чую..."

Але ось несподівано інше видіння, мов грозова хмара, заступило ясні згадки минулого. В уяві Софії постав старий клен. Спираючись на його стовбур спиною, сидить у голубому платті Ніна Черкашина і ніжно цілує Якова...

Немов гаряча хвиля підкочується раптом до серця і захльостує його ревнощами.

"Тепер уже вона не стоятиме на моїй дорозі. Скінчиться війна, Яків згадає про мене, прийде і скаже: "Софіє, не міг я говорити тобі раніше про свої почуття... Час був тривожний... Війна... Але знай, я завжди... завжди любив і люблю тільки тебе. Сонечко ти моє... зіронька моя".

Софія навіть зажмурила очі від задоволення, уявляючи собі зустріч і слова признання. "Сильними руками він обійме мене, а я дивитимусь йому в очі і довго, довго милуватимуся ним".

Зірвавши пучок трави, Софія кинула його па воду. Травинки попливли за течією.

І знову в уяві постав образ Якова. Ось він, побитий дезертирами, непритомний лежить в її кімнаті, розкидавши на подушках мляві, майже змертвілі руки. Вона перев'язує його рани. їй хочеться, щоб він розплющив очі, побачив її, зрозумів і оцінив її великодушність.

Але з'явилась Македониха, забрала Якова додому.

"Я пила за його смерть. Але ж це було в пориві злості. Вірю я... знаю... рано чи пізно, а ти, Якове, будеш моїм чоловіком... Я цього хочу, і так воно повинно бути!"

З Македонового двору на вулицю вийшов Яків, а за ним Артем Черкашин і старий Македон, у якого на голові, як і в Якова, біліла марлева пов'язка. Вони спинились, очевидно, на когось чекаючи. І дійсно, через хвилину з'явилася біля хвіртки дівчина. Але хто вона? Придивилась — і в очах у Софії потемніло.

"Жива..."

Стало моторошно. Наче не Терешко, а вона, Софія, вчинила той злочин, задушивши Ніну Черкащину. "Але що ж трапилось? Яким чином вона воскресла з мертвих? Невже Терешко обдурив мене? Ах, мерзотник! Негідник!"

Якась підсвідома сила примушувала вдову лишатися на місці. Ось із хати вийшла Македониха, а з нею ще одна жінка. Софія спочатку її не впізнала, але бачила добре, як Ніна Черкащина, взявши під руки жінок, повела їх уздовж вулиці.

— Дома повно роботи, а вона, бач, з ними шляється... Комуністів проводжає.

Софія здригнулась від несподіванки. Обернувшись, побачила Трохима. Худий, наїжачений, мов собака, від безсилої злоби, що душила його, він дивився на той бік річки.

— А вдарити не смій — до Македона піде скаржитись. Терплю. Бачиш, як її під руки ведуть, мов бариню.

— Хіба то Олімпіада? — спитала Софія і навіщось схопила брата за лікоть. Трохим Іванович відчув, як тремтіла її рука.

— Чи ти, Софочко, не хвора? Сидиш біля води. Тут можна гарячку схопити.

— Не те... Адже він її душив...— мимоволі вирвалися непотрібні слова, і Софія, метнувши очима на брата, отямилась.

— Про що це ти, Софочко, говориш?

— Я? Про що я говорю? Сідай!

Брат сів. Удвох вони стежили, як поволі до мосту наближалися ненависні їм люди. Спереду йшли Македони з Артемом, а слідом за ними жінки.

— Ти гадаєш, Олімпіада вперше з ними? Як тільки дізналася, що Якова побили дезертири,— боже мій —так переживала! Нічим не можна було її стримати. Пішла з дому, цілий день просиділа в їхній хаті, додому повернулася пізно, а відчиняти двері їй треба. І хоч нічого мені не сказала, але я вже по очах бачив: Яків швидко одужає. Тепер ось вона проводжає їх. Щоб ти до смерті йшла отак! — вилаявся Трохим Іванович і замовк. Мовчала й Софія.

— А комісар оцей — розумний біс. Чого накоїли дезертири, а ніякого їм покарання. Чув я, начебто Яків хотів розправитися з бунтівниками, а комісар не дозволив. Воно, треба визнати, правильно діють, бо, хто знає, може б, нове повстання спалахнуло. А це, як я розумію, не входить в їхні плани. їм зараз воїни потрібні. А може, й інші якісь міркування були, хіба їх зрозумієш? Ти, Софочко, чула про союзників?

Софія нічого не відповіла. І лише тоді, коли зник Яків за мостом, вона несподівано запитала:

— Ти не бачив Терешка? Побачиш — скажи, хай вночі зайде до мене.

Трохим Іванович хитрувато примружив очі. "Я, мовляв, розумію тебе, Софочко. Мене ти не обдуриш". Але вголос їй сказав:

— Чув я, Терешко в лісі переховується. А для чого він тобі потрібний? Може, якесь доручення... Може, я зможу...

— Сказала — Терешко потрібний. Обов'язково розшукай... Червінця дам.

— Червінця?.. Розшукаю... Для тебе, Софочко, на все згодний. Ти знаєш моє ставлення, мої щирі почуття, моє...— Він іще хотів щось сказати, але Софія підвелася і швидко пішла геть. Трохим Іванович дивився їй услід, намагаючись розгадати її таємницю.

"Зараз вона в поганому настрої, зайду до неї пізніше".

На заході виростала сиза хмара. Нагадуючи величезного птаха з розгорнутими крилами, вона підіймалася назустріч весняному сонцю. Трохим Іванович, дивлячись па ту хмару, сказав:

— Буде гроза.

Знявся вітер, зарябіла вода, немовби чиїсь невидимі руки вкривали густими сітями поверхню річки. Метались, шуміли під вітром старі верби, гнулись надбережні лози, шепотіли про щось своє, сумне й журливе, торішні очерети.

А хмара-птах, все ширше розправляючи крила, летіла до сонця.

56

Харків і Бєлгород уже були захоплені білогвардійцями. Евакуювалися родини більшовиків. Софія Ізарова з неприхованою радістю спостерігала, як підводи, навантажені домашніми пожитками, залишали слободу. Тільки столяр Македон, проводжаючи інших, лишався, як завжди, спокійним і, здавалося, нікуди не збирався виїжджати. А ще через кілька днів червоно-гвардійські частини під натиском переважаючих сил добре озброєної армії Денікіна примушені були перейти на нові рубежі.

Лук'ян Безсалий, сховавшись у густому вишняку, підстрілював відступаючих червоногвардійців. А ввечері Софія Ізарова на честь "визволителів" влаштувала бал. Зібралось багато офіцерів, серед яких був і давній її знайомий — полковник Бабенко.

Софія сьогодні сп'яніла, як ніколи. Разом з гостями вона пила за "єдиную неделимую Россию", слухала полковника, що розповідав про героїчні подвиги армії, про виграні битви. Він був певний, як загалом і всі офіцери, що Москва скоро буде в їхніх руках, що більшовиків вони знищать до ноги, відновлять монархію і на тропі замість царя сидітиме верховний головнокомандуючий генерал Денікін.

Увечері прийшов Трохим. Не наважуючись зайти до гостей, він попросив служницю, щоб та викликала до нього Софію.

— Пробач, Софочко, що турбую тебе дрібницями, але хочу попередити. Ти молода, характер у тебе гарячий. Не здумай нікому метатися. Час такий — сьогодні вони тут, визволителі наші, а завтра можуть повернутися Ради.

— Все? Не маленька... Сама знаю, що мені робити.— І вона, хмільна, залишивши брата у приймальній, пішла до гостей. Другого дня до столяра Македона нагрянули солдати. Хазяїна вдома не було. Роблячи обшук, вони тут же заходилися грабувати, як свого часу грабували німці та гайдамаки.

У полудень обхідними стежками Варвара попрямувала до чорної смуги лісу. Ніхто не знав, куди й чого пішла Македониха.

57

У Софіїному домі гуляли, веселилися бажані гості. Старому другові, полковнику Бабенкові, розповідала хазяйка про все, що пережила вона за ці роки.

— Все у мене забрали: землю, ліс, млини... На луках хазяйнують, а я дивлюся, і серце моє щемить...

— Повернемо, голубчику мій Софіє Іванівно. Повернемо... Наша армія — спасіння багатостраждальної Росії.

Софія цокнулась кришталевим бокалом грайливого шампанського і, дивлячись співбесідникові у вічі, хитрувато запитала:

— Пане полковнику, скажіть мені щиро й одверто... Як другові... Ваша... денікінська... утримається довго?

— Слово офіцера!..

Розмова урвалась, бо хазяйку оточили гості:

— Софіє Іванівно... Пісню!

— Просимо!.. Просимо!..— почулося з усіх боків.— У вас чарівний голос.

— Ну що ви?.. Чарівний... Це занадто...

Гості ще з більшим запалом почали вмовляти. Підтримав їх і полковник.

— Голубчику мій, Софіє Іванівно... Я теж прошу... українську!..

— Що з вами робити? — погодилась, нарешті, багачка.— Доведеться, мабуть, уважити...— і підійшла до рояля, де вже сидів, жадібно оглядаючи її, прапорщик Давидепко.

Софія помітила той погляд, зрозуміла хтиве бажання офіцера, лукаво усміхнулася й поклала білі оголені руки на чорний блискучий рояль.

Густе, красивого тембру контральто сповнило зал.

Не питай, чого в мене заплакані очі,

Чого часто тікаю я в гай

І блукаю я там до півночі,

Не питай, не питай, не питай.

Не питай, чого в'яну і сохну, як квітка,

Бо так щиро кохаю тебе,

Ти покинув мене, сиротину,

На посміх, поговір для людей...

Полковник розчулився до сліз.

— Мелодія!.. Ви тільки послухайте, панове, яка мелодія! — вимовив він, прикладаючись до бокала.

Ще не стихли останні звуки романсу, як знадвору ввірвалося тривожне калатання дзвону.

Гості метнулися до вікон і побачили в кількох місцях слободи багряні марева пожеж.

Та в цю хвилину до зали ввійшов Лук'ян, голосно заявивши:

— Не хвилюйтеся, панове! Горять хати комітетчиків... Вальс!

І закружляли пара за парою, а Софія, сівши за круглий столик, продовжувала скаржитись полковнику:

— До кожного двору везуть дубки з мого лісу. Хто дав дозвіл? Кузьма Сукачов. Я колись його дружину з своєї майстерні вигнала, так він, очевидно, за неї почав мені метатися, де тільки можна. Ну, я скажу, метатися він не вмів. А ось я придумала штучку. Хай тільки звечоріє.

У Софії блищали очі. Полковник цілував її руки, говорив компліменти:

— Голубонько моя, Софіє Іванівно, ви стали ще красивішою і ще привабливішою, аніж колись... Слово честі...

— Вип'ємо, так би мовити, за красу нашої господині,— пропонував черговий тост офіцерик, що його, як здалося Софії, вона вже десь бачила раніше.— За наше, так би мовити, знайомство і майбутню дружбу!

Софія зухвало й насмішкувато дивилася на його мордочку з гострим пташиним носом, маленькими рухливими очицями, увігнутим лобом.