Читати книгу - "Мандрівні зірки, Шолом-Алейхем"

Хвала господові. Вона не ремствує. Але чим було б погано, наприклад, щоб усе пройшло більш за єврейськими звичаями, на старий єврейський лад? Хіба не краще було б скликати десятьох євреїв з довгими бородами й у шапках, щоб були присутні на заручинах? Щоб був також рабин, кантор і синагогальний служка: щоб рабин виконав увесь обряд, щоб кантор зачитав угоду, а синагогальний служка шпурнув на землю тарілку і щоб усі присутні сказали: "Мазл-тов !, поздоровляємо!" Що з того, що заручені виснуть одне в одного на руках? Жених ходить без шапки, навіть батькові його, її сватові, теж важко носити шапку на голові. Нещасна країна оця Америка!

Так думала богомільна канториха, і її гнів окошився на сваті за те, що ходить з невкритою головою. Вона сказала йому:

— Що ж, коли молодь у бога не вірує, нічого не вдієш. Світ такий настав тепер, як це ви називаєте — артисти. Але ж ви самі, ви, єврей з довгою бородою, чи бачили ви таке?..

Всі перезирнулися: Стельмахова борода від рук перукаря останнім часом дуже поменшала, лишилися тільки сліди бороди. Всі засміялися, крім канторихи. Вона теж підвела очі і, побачивши рештки сватової бороди, нічого більше не сказала, тільки зітхнула, перегорнула сторінку в молитовнику і почала тихенько й швидко проказувати молитву, адресовану богові, щоб зберіг останні рештки Ізраїля від бузувірства... 2

Розділ 50 ЩАСЛИВИЙ ДЕНЬ

Щастя й нещастя — це такі гості, що коли вже завітають до когось, то осідають міцно і забувають сказати: "Бувайте здорові". Як почне людині щастити, то цьому не видно кінця-краю!

Меїр Стельмах був один з тих щасливців, до кого завітала удача, і щастя не покидало його. Гроші й пошана сипалися звідусіль на його голову, приходили до нього додому. Йому тільки бракувало тепер дочекатися втіхи від свого сина — і він цього діждався.

Якщо будь-коли на світі існував щасливий батько —* то це, напевне, був того дня не хто інший, як найщасли-віший з усіх батьків Меїр Стельмах. Він просто не тя-мився з радості.

Від великої втіхи узяв дітей і подався з ними до найбільшої ювелірної крамниці, наказав викласти перед ними найкращі діаманти й попросив Розу, щоб та вибрала собі найяскравіші й найкоштовніші за його рахунок — не шкодуючи його грошей. Роза зробила йому таку ласку і справді не пошкодувала його грошей.

Меїр Стельмах мусив був того дня признатися, що то вперше в його житті він щедрою рукою з легким серцем розтринькував гроші. Здавалося, нема нічого такого на світі, що було б того дня надто дороге й чого б він не купив Розі. "Душечко! Хоч півцарства!" — розчулений і щасливий, казав він їй.

По обіді Стельмах-батько у доброму настрої сидів коло свого сина в м'якому кріслі з гаванською сигарою в зубах, а Стельмах-син ходив по кімнаті туди й назад та фантазував на своїй старій скрипці "страдіваріусі". Меїр Стельмах підсів до Рози й почав нашіптувати їй солодкі слова, зміст яких полягав у тому, чи знає вона принаймні, скільки його Гриша має приданого?..

Роза, яка сиділа, спершись головою на руку, й не спускала очей з Гриші та його скрипки, не чула слів Меїра Стельмаха, не хотіла слухати. Душа її була тепер в іншому світі, куди занесли її небесні мелодії, що їх так легко й невимушено видобував великий чарівник Гриша Стельмах із старого дорогого "страді-варіуса".

Не розкішний освітлений зал, не блискуча публіка, підібрана з самих аристократів, магнатів і мільйонерів, не королівські палаци надихнули цього маестро й перенесли його разом із "страдіваріусом" у світ небесних звуків, неземної музики та райських мелодій. Ні. Лише одне слово, одне любе слово "так", що його сьогодні вранці прошепотіла Роза,— це єдине слово спонукало цього юного, але великого чарівника витворяти чудеса на скрипці.

Скрипка його не грала, а промовляла. Промовляла божественною мовою, такою мовою, якою може лише великий артист розмовляти, і тільки інший великий артист може це розуміти. Здавалося, що янголи ширяли в цьому світі неземних звуків, у цьому морі небесної музики. Вони линули в повітрі, співали на тисячі тисяч різних голосів, підносили хвалу тому, хто створив цей великий гарний світ співу, музики, краси, чар і кохання. Давно вже Гриша Стельмах так не грав. Ні, він ніколи ще не грав так, як того ранку. То було свято його серця, величний і радісний гімн його душі. Чудові сади розцвітали в його серці, тисячі пташок співали там, а він без упину розмовляв своєю небесною мовою, щоразу ніжніше й зворушливіше. Він безперестанку розповідав Розі на своїй скрипці чарівні легенди, гаптував перед нею солодкі, золотом ткані сни — а Роза, яка розуміла цю неземну мову більше ніж будь-хто, поринала в цих чарівних мареннях... Її поняло неземне раювання, здавалося, ось-ось душа її вилетить з грудей, з'єднається з тим світом музики і потоне в морі божественних мелодій.

Гриша закінчив, а Роза, забувши про присутність батька Стельмаха, кинулась йому на шию... Вона радо впала б йому до ніг, так глибоко зворушив він її сьогоднішньою грою. Але вона зразу ж схаменулась, підбігла до рояля, розкрила його, взяла кілька потужних акордів і почала співати — без певної програми, без нот, просто так, як співає пташка, вітаючи схід сонця. З її горла лилися звуки, сипалися рулади й трелі, чулися пісні й такі мелодії, яких ніхто ніколи ще не чув і жоден концертний зал не удостоївся таких співів.

Так співає соловей сам для себе, перебуваючи один у гаю, так ллються з його горла приховані почуття, глибока журба його самотньої душі... То був дивовижний, нечуваний концерт. Концерт-експромт.

"Скільки тисяч доларів заплатили б запопадливі янкі за такий концерт?" — думав собі щасливий батько Стельмах, єдиний слухач цього надзвичайного концерту-екс-промту, просто танучи від щастя й утіхи.

— Знаєте, дітоньки, що я вам скажу? — звернувся він до них після цього концерту.— Знаєте, що мені цієї хвилини спало на думку?

— А що саме вам спало на думку? —— спитали вони, повернувши юні сяючі обличчя й втупивши в нього сповнені щастя й кохання очі.

Щасливий батько взявся рукою за те місце, де колись була борода, й відповів:

— Якщо вже всеблагий господь бог подарував нам такий добрий день, а сьогодні в нас однаково вільний вечір, то, може, варто було б поїхати до єврейського театру, я вже домовлюсь з нашим американцем, що ми сьогодні залишимось самі, як вільні пташки. Що ви скажете на це, мої любі голуб'ята?

"Любі голуб'ята" перезирнулись і радісно вигукнули:

— Ол райт — до єврейського театру! Ол райт!

— А з театру, мої любі канарки, підемо до єврейського ресторану покуштувати єврейської риби, єврейської печені та єврейських курячих шийок.

— Браво, браво! — сміючись, підхопили "любі канарки".

Постало питання: в який театр поїхати? У Нью-Йорку є кілька єврейських театрів. Що сьогодні грають там?

— Що сьогодні грають? Я вам зараз скажу.

Недарма Стельмах, як то кажуть, "прихильник єврейської мови". Він купує щодня всі єврейські газети, журнали й книжки. Він не знає навіть, куди дівати стільки паперу. Викинути шкода: єврейське слово для нього святиня. А возити з собою — треба мати капітали Вандер-більда на такий вантаж!

Меїр Стельмах згріб купу єврейських газет, що лежали розкидані на столі та на стільцях, швиденько переглянув їх і ляснув себе по чолу:

— Дітоньки, не журіться! Сьогодні свято в єврейському театрі. Сьогодні вперше виступає у "Нікель-театрі" знаменитий актор з Бухареста, якийсь Рафалеско. Мені здається, що я вам уже розповідав про нього? Газети вже давно сурмлять про цю зірку. Він, мабуть, великий мастак, оцей Рафалеско! Бо про нього пишуть дивовижні речі. Бачите? Ось: "Королева Румунії Кармен Сільва...", "Великий Зоненталь у Відні...", "Поссарт, Барнай, Ір-вінг, Россі..." — робиться щось страшне! Дітоньки, не журіться!

Так закінчив щасливий батько, і вони втрьох, не сходячи з місця, виробили програму сьогоднішнього вечора: спершу до "Нікель-театру", а потім до ресторану Шолома. Там готують румунську приперчену рибу й запивають бессарабським коньяком. Шолом — знаменита людина. Його портретами рябіють усі єврейські газети. Розгортаєте газету, а вам сліпить очі Шолом з його рестораном.

— Отже, раніше до "Нікель-театру", а потім до Шолома в ресторан. Що ви на це скажете, шибеники?

Що можуть сказати "шибеники"? Звичайно, згодні на все. Вони ніколи ще не були в такому радісному настрої, як того ранку, й ніколи батько не бачив їх такими веселими, такими жвавими, ніжними й щасливими. Тепер лишилося тільки дістати ложу в єврейському театрі, ложу на трьох.

— Ні в якому разі! — озвався Стельмах-батько.— Все що завгодно, тільки не це. Таке не пройде! Чому? Тому! Ложу я вам візьму. Найкращу ложу, але для вас обох. Ви будете собі вдвох у ложі, а я — в партері. Знову чому? Дуже просто: я, розумієте, вам у єврейському театрі не брат і не сват. Моє товариство вам не підходить. Мене ще може там хтось впізнати, а вас ні. Ніхто не повинен знати, хто сидить у ложі. Це небезпечно! Ти, Гришо, насунеш великий м'який капелюх на лоба, а ти, Розо, надінеш найбільший, який маєш, капелюшок так, що, коли, бува, хто придивлятиметься, то йому довелося б добре нахилятись і навіть тоді побачити дулю, а не твої очі. У "Нікель-театрі" треба берегтися, матися на обачності, ха-ха, щоб ніхто не здогадався, хто в ложі. Інак-ше-бо завтра всі єврейські газети вийдуть з величезними заголовками: "Найбільші зірки світу Гриша Стельмах

' і Розалія Спайвак у єврейському театрі" — ха-ха! Хто не знає, той напевне подумає, що Гриша Стельмах і Роза Співак уже грають у єврейському театрі. Бракувало нам ще такої халепи, ха-ха!

Ось як весело почався у нашого щасливого Стельмаха цей щасливий день.

Розділ 51 . КОИТРВІЗИТ

Наш друг читач повинен пам'ятати візит мадам Черняк, чи то пак Брайночки Козак, до Нісона Швальба й ті натяки, які вона зробила, попереджаючи, що, коли Нісон хоче, щоб його сестра Генрієтта Швальб носила ім'я Ра-фалеска, не можна баритися, треба влаштувати це якнайшвидше, інакше буде пізно... Звісно, ці слова добре запали в душу нашому комбінаторові. Нісона Швальба не задовольняли ці натяки. Він хотів знати глибше й докладніше, про що тут ідеться. Він не полінувався й одного ранку пішов віддати контрвізит цьому страховищу в червоній ротонді з мавпячим обличчям.

Дізнавшись у сестри адресу мадам Черняк і час, коли можна її застати вдома, наш Швальб пройшов багато вулиць та завулків, удвоє скоцюрбившись, викараскався дуже високо на дванадцятий поверх десь у Брукліні і насилу потрапив до якоїсь квартири.

— Хелло! Тут проживає мадам Черняк?

Мадам Черняк була вдягнена в ранкове вбрання з широкими рукавами й великим вирізом на шиї і в капцях на босу ногу.