Читати книгу - "Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
-- Подорослішай, небого. Як повідомляють коти, при французькому дворі в нас немає союзників.
Я закрила очі, мене переповнювали емоції. “Спокійно, Ліє”.
-- На якусь мить, на якусь коротеньку мить мені здалося, що ти – він, -- спромоглася я вимовити. – Таким я його пам‘ятаю, таким як ти зараз.
-- Пробач, що розчарував тебе, -- промовив він повільно, вивчаючи мою реакцію.
-- Бачити тебе -- це не розчарування, Раю.
-- Дядьку, -- поправив він мене. – Не забувай хто ти, хто я і де ми знаходимося.
-- Дядьку, -- поправилася я. – Це не розчарування, ти знаєш, що я за тобою постійно скучала, а ти не написав мені жодного слова, аж до послання, що привело мене сюди.
-- Я дотримав слова не писати тобі. Спочатку це було, як пити оцет, з роками я навчився з цим жити. Нам потрібно багато чого обговорити й мало часу перш ніж почнуться розмови. Ти відправила кота в Компостелу, як я тебе просив?
Я зітхнула, всередині я вся тремтіла. З Раєм ніколи не було часу, щоб насолодитися миттю, він відразу переходив до дії. Після більш ніж десяти років, що я його не бачила… я й гадки не мала, що до нього відчуваю. Ні, мушу себе поправити. Це не час стояв між нами. Людовик, між нами стояв Людовик.
Я жестом запросила його сісти на траві. Рай поводився дещо насторожено і всівся на певній відстані. Він боявся, що за нами спостерігають, і якщо він поводився так обережно, то, мабуть, знав, що його оточують шпигуни та вороги. Я не знала майже нічого про його становище в Антіохії, тільки те, що отець Бернард присилав нам з Риму. Нічого не варту, упереджену інформацію.
-- Так, -- відповіла я. – Я відправила кота і він зібрав усі версії дона Гайфероса, що їх співають сліпі.
Я простягнула йому скручений пергамент з перекладом поеми, про яку він мене просив:
Куди прямує мандрівник,
Мій мандрівник куди йде?
Шляхом у Компостелу,
не знаю, чи дійде.
Ноги його кривавлять
І вже не може він,
Нещасний! Старий бідолаха!
не знаю, чи дійде.
У нього довга, біла борода,
очей спокійний погляд,
очей синіх, світлих,
блакитних, як морська вода.
“Куди прямуєш мандрівник,
куди ти, бідний старче, йдеш?”
“Шляхом у Компостелу,
а ти куди, солдате, йдеш?”
“У Компостелу, рідний край,
сім років, як його покинув,
побачити його вже не чекав”.
“Скажи, як звуть тебе.
Тримайся мене, дідусю,
здається, тобі бракує сили
продовжувати шлях.”
“Мене звуть дон Гайферос,
Гайферос де Мормалтан,
якщо мені бракує сили,
моя душа їх мені придасть”.
Вони прибули в Компостелу,
зайшли в собор
і каже так
Гайферос де Мормалтан:
“Дякую тобі, мій сеньйор Сантьяго,
я падаю до твоїх ніг,
якщо тобі життя моє потрібне,
візьми його, воно твоє,
я з радістю помру
в цьому святому соборі”.
І старий з довгою бородою
впав замертво на землю,
закривши очі сині,
блакитні, як морська вода.
Єпископ, це побачив
І поховати в соборі наказав.
Так помер, мої сеньйори,
Гайферос де Мормалтан.
Одне з багатьох чудес,
що їх вчинив Сантьяго.
-- Розумієш, про що йдеться в романсі? – запитав мене Рай.
-- Розумію, що паломник зустрічає на шляху молодого солдата, який супроводжує його, аж поки вони не дійдуть до собору в Компостелі, де солдат виявляється самим апостолом Сантьяго, що втілився в молодого солдата, і підводить дона Гайфероса до вівтаря, де той падає замертво, а єпископ хоронить його в самому соборі. Правильно?
-- Це найбільш поширена версія. Спочатку це був Гофредо де Монт-де-Марсан; з роками все переросло в цей варіант, наскільки я розумію, так більше відповідає вимові іспанців. Гофредо – це Вільгельм, я зустрічав інші варіанти, в яких говориться про Гофрідуса, Жофрея, Вілєльмуса, Гільєльиуса… і думаю, немає сенсу нагадувати тобі, що ти успадкувала володіння Монт-де-Марсаном, через яке проходить шлях святого Якова у Гасконі. Я зустрічав також проміжні варіанти, такі як Мон‘Марсан, а навіть схожу поему під назвою Gaiferus, rex Burdegalensis, король Бордо. Такі справи, небого. Всі вони з‘явилися після смерті мого брата в Компостелі. В багатьох говориться про хлопчика-солдата, в інших про сліпого хлопчика. Мушу сказати тобі, те що в них розповідається збігається з версією, яку принесли нам посланці. Найбільш неймовірною і божевільною, в яку ми не повірили. Про Давида, що вбив Голіафа. Хлопчик-солдат з синіми руками, що плакав біля воріт в Рай після того, як твій батько впав замертво перед вівтарем. Легенда все прикрасила і перетворила хлопчика в апостола, щоб заохотити паломників і збільшити паломництво в Компостелу. Але по
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі», після закриття браузера.