Читати книгу - "Справжня історія Стародавнього часу, Олексій Мустафін"

Переляканий сенат доручив ведення війни зі Спартаком Крассу. Той розпочав із наведення дисципліни у самому римському війську, стративши кожного десятого вояка. Надалі Красс переслідував повстанців, уникаючи прямих зіткнень і сподіваючись влаштувати їм пастку. Слушна нагода випала, коли Спартак дійшов до найпівденнішої області Італії, але так і не зміг переправитися до Сицилії. За наказом Красса вояки викопали в тилу повстанців величезний рів із валом. Неймовірними зусиллями рабам вдалося прорвати оточення, але повстанці були виснажені, і у вирішальному бою Красс здобув перемогу. Спартак загинув, а залишки його війська, що вирушили на північ, знищили легіонери Помпея. Рабів, захоплених у полон, розіп’яли на хрестах уздовж Аппієвої дороги.

5. Остаточна перемога римлян над Мітридатом. Змова ­Катиліни. Перемога над Спартаком перетворила Красса і Помпея на справжніх господарів Рима. Щоправда, сенату вони не довіряли. Коли їх обох обрали консулами, колишні соратники Сулли скасували більшість нововведень диктатора. Помпею взагалі було зручніше спиратися на народні збори, прихильність яких тепер можна було просто купити щедрими роздачами. Саме так він домігся надання йому надзвичайних повноважень: спочатку для боротьби з піратами, а згодом — для завершення нової вій­ни з Мітридатом.

Понтійський цар скористався повстанням Спартака для нового наступу проти римлян у Азії. А його родич — цар Вірменії Тигран — приєднав до своїх володінь Сирію і кілька сусідніх з нею областей. Проте греки, які встигли переконатися у жорстокості та підступності Мітридата, тепер не поспішали надати йому допомогу. І першому римському командувачу — Лукуллу — вдалося завдати понтійцям кілька тяжких поразок. Помпею залишалося завершити розгром. Римське військо під його командуванням дійшло до Кавказу, Мітридат втік до Пантикапея, де вкоротив собі віку.

Тигран поквапився віддати усі захоплені ним землі у Малій Азії — в обмін на визнання Вірменії «другом Рима». Помпей перетворив Сирію на римську провінцію, фінікійські міста — на залежних від римлян союзників, захопив Єрусалим і змусив Юдею визнати римську зверхність.

Тим часом у Римі владу спробував захопити авантюрник Луцій Катіліна. Прихильників на свій бік він намагався залучити обіцянкою скасування усіх боргів. Подейкували, що грошима йому допомагав Красс. Змова була викрита консулом Марком Цицероном — рішучим прихильником влади сенату. Війська, зібрані Катіліною в Етрурії, були 62 року до нашої ери розбиті в бою, а сам він загинув.

Від першого тріумвірату — до диктатури Цезаря

1. «Триголове чудовисько». Придушення заколоту Катіліни додало сенаторам рішучості, і вони наважилися кинути виклик самому Помпею. Сенат не став затверджувати розпорядження полководця у приєднаних ним землях та виділяти землю ветеранам його армії. Натомість славетного воєначальника підтримав великий понтифік Гай Юлій Цезар, який і сам мріяв про славу полководця і державного діяча. За його пропозицією Помпей, Красс та сам Цезар створили об’єднання, що увійшло до історії під назвою «першого тріумвірату» («тріумвірат» із латини можна перекласти як «спілка трьох чоловіків»). Цицерон роздратовано називав тріумвірат «триголовим чудовиськом», але протиставити йому нічого не міг. Спільними зусиллями учасники союзу 60 року до нашої ери домоглися обрання Цезаря на посаду консула, а той, своєю чергою, переконав народні збори ухвалити закони, запропоновані Помпеєм та Крассом.

Найбільше від утворення тріумвірату виграв Цезар. Новообраний консул був надзвичайно обдарованою і амбітною людиною, здобув чудову освіту і славився вмінням одночасно однаково добре робити кілька справ — скажімо, читати, писати і давати розпорядження підлеглим. Цезар належав до одного з найдавніших патриціанських родів, але його тітка була дружиною Марія, і тому він від юності вважався маріанцем. Підтримку в середовищі пересічних римлян він зміцнив щедрими роздачами, причому гроші для них не соромився брати у борг. Позичальники одного разу навіть не хотіли випускати Цезаря з Рима, і за нього своїм майном змушений був поручитися Красс.

2. Завоювання Галлії. Цезар не хотів надалі залежати від союзників-тріумвірів. Тому домігся призначення намісником одразу двох північних провінцій, населених переважно галлами. За кілька років керівництва провінціями римські посадовці зазвичай так збагачувалися, що могли розрахуватися з усіма своїми боргами. Проте Цезар прагнув більшого: завоювання тієї частини Галлії, яка поки що була незалежною від Рима.

Скориставшись суперечками між галльськими племенами й обіцяючи їм захист від нападів сусідів-германців, Цезар почав одну за одною приєднувати їхні землі до римських володінь. За кілька років йому вдалося встановити римську владу над усією країною — від Рейну до Атлантичного океану. А походи Цезаря за Рейн і до Британії мали довести сусідам, що Галлія підкорена назавжди. Щоправда, самі галли з цим погоджуватися не поспішали. І варто було Цезарю залишити країну, як її охопило повстання проти римського панування.

Своїм ватажком повстанці обрали Верцингеторікса. Тому вдалося не лише знищити дрібніші римські загони, а й завдати поразки самому Цезарю. Але римський командувач не розгубився і невдовзі пере­йшов у наступ. Зрештою головні сили повстанців були 52 року до нашої ери оточені Цезарем у місті Алезія і — по кількох невдалих спробах прорвати облогу — змушені були здатися. Захопленого у полон Верцингеторікса відправили до Італії, де підступно вбили. Галлія остаточно увійшла до складу Римської держави.

Завдяки галльському золоту Цезар став чи не найзаможнішою людиною у Римі. Збагатилися і його соратники, пересічні вояки і навіть мирні римські громадяни, яких переможець відверто підкупав щедрими роздачами від свого імені. Міська голота як могла підносила звитяги Цезаря, в тіні яких тьмяніла давня слава Красса і Помпея. Красс, щоправда, домігся і собі призначення намісником Сирії та команду­вачем у війні проти парфян. Проте зібрані ним легіони були розгромлені під Каррами, а сам Красс загинув. Тріумвірат розпався. Помпей