Читати книгу - "Без втрат не вийти, Вадим Володарський"

Микита Дьомін був людиною завбачливою. От, наприклад, кілька місяців тому, вирішивши відпочити за кордоном, він обрав Емірати. Серед іншого, й тому, що там туристам робили щеплення від цього клятого вірусу нормальними вакцинами, та давали міжнародний сертифікат. Російську вакцину не визнавали ані у Європі, ані у Штатах, а тепер він міг спокійно літати у багато країн, із візами в сина Миколи Дьоміна проблем не виникало. Хоча не сказати, що він часто подорожував за кордон, але іноді такі потреби виникали. Не сказати, щоб Микита часто літав на відпочинок, але іноді виконував роль представника свого батька у деяких справах, які той не хотів доручати комусь чужому, навіть перевіреним співробітникам.

От і зараз це стало у нагоді. Перетинаючи український кордон, він показав свідоцтво про вакцинацію, і йому сказали, що самоізоляція непотрібна. А отже, він повністю вільний у пересуваннях.

Змінивши СІМ-картку у одному зі своїх телефонів на тільки-но придбану українську, він зателефонував людині, із якою раніше спілкувався лише за допомогою Інтернету. А тепер потрібно було зустрітися та перевірити усе особисто, у тому числі, що ця людина та ті, із ким працює, собою являють.

-Ти просто зараз заїдеш? – здивувався той.

-А навіщо тягнути? Тим більше, якщо це місце таке, як ви казали… Тоді я ще одну річ на місці зроблю.

-Добре, тоді зустрінемося там… - Й він продиктував адресу, Микита ввів її до навігатора та натиснув на газ.

Українські дороги, - тільки від’їхати від основних трас, - виправдали усі його сподівання: рішення їхати на «Хаммері» виявилося вірним. Незважаючи на те, наскільки примітним був величезний позашляховик, - що вдома, що тут.

Треба було визнати, що його місцеві … партнери обрали будинок зі знанням справи. Сучасний, побудований, мабуть, років з десять тому, двоповерховий, із підвалом та гаражем, він стояв у селі, кілометра у десяти від траси, що з’єднувала Київ та Чернігів. А отже, звідси можна було їхати до кількох пунктів пропуску, через які можливо потрапити до Росії, - до Брянської області чи Курської, - або до Білорусі. Якраз те, що й потрібно. Саме тому, перетнувши кордон, Микита й заїхав сюди дорогою: це краще, ніж їхати навмисно з Києва. Там, врешті-решт, йому потрібно провести кілька зустрічей, а отже, коли він з’явиться у місті, - до нього буде увага… А зараз – ніхто не цікавиться, куди вирішив заїхати Микита Дьомін.

А ще будинок був зручний тим, що стояв досить усамітнено. Колись його побудував один бізнесмен, у якості дачі, але кілька років тому помер, а спадкоємцям нерухомість у такому місці не була потрібна. От вони й здавали будинок у оренду, коли були орендарі. Зараз таким став один з українських знайомих Микити.

Цей будинок підходив для їхніх планів якнайкраще. А от на те, щоб обговорити самі плани, пішла година.

А от на авто Микити тимчасовий господар будинку дивився несхвально.

-Тебе ж бачити будуть… Усі звертатимуть увагу, іще й номери московські. До того ж, у Києві ним їздити… Не припаркуєшся, в нас зараз евакуатори лютують. А ще – ті, хто не любить російські номери… А штрафи за паркування, якщо що, - на номер. Й усі будуть знати, - хто зацікавиться, - коли та де ти стояв…

-Паркуватися в нас теж – не подарунок, - знизав плечима Микита. – А щодо номерів…

Він просто відчинив багажник, дістав звідти комплект українських номерних знаків, та встановив їх замість московських.

-Оце вже інша справа. Особливо, якщо це реальні номери такої ж тачки, - кивнув партнер. Щоправда, номери розпочиналися на АК, а отже, відносилися до Криму, нині окупованого тією ж Росією, але авто із такими номерами їздило українськими дорогами чимало: тих, що перегнали звідти власники, які переїхали «на материк» у 2014 році, та ті, які вони придбали пізніше: номери видавалися того регіону, де було в людини зареєстроване місце проживання, а «прописку» багато з переселенців не міняли, й вона перетворилася, здебільшого, на формальність. «Хаммер» на кримських номерах не буде так виділятися у потоці машин, як на російських.

-Звичайно. – У подробиці Микита вдаватися не став, та просто поїхав.

У готелі зупинятися він не став, а орендована через Інтернет квартира вже чекала. Він приділив увагу тому, щоб поряд була стоянка із вільними місцями, та оселився навіть не у центрі. Микита здивувався б, якби дізнався, що так само колись вчинила Ніка, хоча й з інших причин…  Йому ж була непотрібна увага людей, що працюють у готелі, а тим більше непотрібно, щоб вони звернули увагу на те, що «гість» з Росії їздить на авто із кримськими номерами. Як поставилися б до такого поєднання зараз у Києві, він чудово розумів. А тут, - хто буде знати, звідкіля він приїхав, та ким, взагалі, є?

Заносячи валізу до квартири, Микита Дьомін вирішив, що поки усе йде якнайкраще.

Зранку Вікентій, провівши дружину, - вона мала спочатку знову зустрітися із Кольцовим, а потім їхати у справах, - вирішив таки продивитися документи щодо її спадщини. Якщо вже Ніка дозволила… Насправді, він до останнього не хотів займатися цим, бо десь у глибині душі сидів черв’ячок сумніву: а якщо проявити інтерес до цього, чи не вважатиме Ніка, що … його цікавлять її статки? От чого, чого, а такого Вікентій точно не хотів. Тим більше, що … для нього, насправді, це не мало значення. Але тепер довелося зайнятися цим.

Особисті документи, привезені з Москви, Ніка зберігала у кількох теках. Звичайно, тут же була й копія тієї самої позовної заяви, з усіма додатками, але цей стос паперів він відклав, - от із ними був вже добре знайомий…