Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

Офіційний білоруський реваншизм підтримав радянську політику і міг посилатися на прочитання історії національною інтелігенцією, відповідно до якого Білорусь не підписувала жодного договору, що передавав би колишні польські території Литві, а відтак в умовах перебудови вона більше не була нічим зв'язана. Білоруський реваншизм був суголосний баченню Білорусі як відродженого Великого князівства Литовського зі столицею у Вільнюсі. Провідні білоруські діячі згадували Вільнюс XIX ст. як колиску білоруського національного руху і міжвоєнний Вільнюс як батьківщину їхніх політичних попередників. Вони уявляли собі, що білоруська незалежність означатиме відновлення Великого князівства Литовського, а отже, «повернення» Вільнюса Білорусі. У 1989 р. на запрошення литовського «Саюдісу» Білоруський народний фронт провів у Вільнюсі установчий з'їзд, розчарувавши господарів заявою про теперішню литовську столицю як білоруське місто. Влітку 1990 р. провідні представники білоруської опозиції запропонували литовським національним діячам створити федерацію, але тих ця ідея не зацікавила[535].

Візит польського міністра закордонних справ до Мінська в жовтні 1990 р. оживив істерію давніх суперечок. Представники білоруської комуністичної влади заявили Скубішевському, що, оскільки Білорусь не була стороною повоєнних домовленостей, вони не мають повноважень підписувати угоди про підтвердження кордонів 1945 року. Попри те, що Польща була єдиною суверенною державою, зацікавленою в підтримці білоруської незалежності, місцева опозиція на якийсь момент потрапила в пастку історичного мислення. Білоруські патріоти скаржились на польський «терор» проти білорусів у Польщі (якого не було), згадували про «етнічну» білоруську територію в складі Польщі та пропонували мирне територіальне врегулювання з урахуванням цих «етнічних» реалій. Водночас вони побоювались, що Польща захоче повернути території, які Сталін забрав у неї й віддав Білоруській РСР наприкінці Другої світової війни. 1945 року Литовська РСР отримала Вільнюс, але саме Білоруська РСР здобула більше колишніх польських територій. Також більшість білоруських національних діячів вірили, що поляки в Литві насправді були білорусами, яким треба повернути їхню справжню національну ідентичність, і було б найкраще, якби це сталось у відновленому Великому князівстві Литовському, до якого увійдуть білоруські, литовські та деякі польські землі[536].

Звісно, ідея Великого князівства Литовського була міфом, але довготривалим, що не мав стільки внутрішніх суперечностей, скільки їх було в модерному націоналізмі білоруських сусідів. Білоруські національні діячі продовжили давню традицію, що була започаткована в часи занепаду Великого князівства Литовського, продовжилась у Міцкевичевій романтичній поезії й закінчилась (у різний час у різних місцях) тоді, коли втілена у федералізмі ранньомодерна ідея нації зазнала невдачі. У Польщі ця традиція завершилась у 1921 р., коли Пілсудському не вдалося здобути території, що були потрібні йому для створення федерації, а демократія стала на бік менш вибагливого польського націоналізму. Для білорусів у Польщі ця традиція перестала існувати у міжвоєнний період, коли польська політика почала перешкоджати діяльності білоруських діячів у Вільно, викликавши обурення останніх. У 1939 і 1945 рр. ідея Великого князівства Литовського вкотре провалилась, коли білоруським комуністам не вдалося приєднати Вільно до Білоруської РСР. Після 1990 р. на неї знову чекала поразка в Мінську, коли сусіди Білорусі відмовились від пропозиції створити федерацію, а білоруський електорат виявив байдужість до суто елітарної федералістичної ідеї.

Ослаблення радянської влади та викриття радянської підступності не змогли миттєво створити модерну білоруську націю. Зенон Пазняк (нар. 1944 р.), лідер Білоруського народного фронту, відкрив масові поховання під Куропатами, де в 1937–1941 рр. радянський НКВС стратив принаймні 100 тис. мирних мешканців. Початок ексгумацій у Куропатах у 1988 р. став моментом народження білоруського націоналізму. Потрібен був час, щоб білоруські національні діячі вийшли за межі непростих і болючих історичних питань, зробили висновки з невдалих спроб воскресити Велике князівство Литовське та переорієнтувалися на модерну ідею національної держави, яка існувала б і в недосконалих кордонах. Польська політика забезпечила їх часом і навіть запропонувала приклад. Скубішевський дотримувався погляду, що питання кордонів не підлягає жодній дискусії, а врегулювання наявного територіального поділу має передувати історичним дебатам. Польська політика підтримувала модерну білоруську національну державу, ідея якої не знайшла достатньо прихильників серед самих білорусів. Білоруська РСР з її консервативною партійною владою та ностальгійною патріотичною опозицією мало нагадувала ті протонаціональні держави, з якими намагалась встановити зв'язок польська політика «двох напрямків». Хоча білоруські комуністи й використовували ідеї елітарної національної опозиції, але робили це з підказки Горбачова, а не під тиском громадської думки. У 1990 р. білоруський національний рух був у такому стані, що жодним чином не міг впливати на білоруську чи радянську політику. У жовтні 1990 р. в польських дипломатів склалося враження, що Комуністична партія Білоруської РСР просто виконувала інструкції з Москви та використовувала місцевих національних діячів як бутафорію у власному ляльковому театрі. Подальші події підтвердили ці підозри. Зрештою, після невдалого державного перевороту в Москві у серпні 1991 р. та визнання на міжнародному рівні литовської незалежності у вересні 1991 р. Білоруська РСР відмовилась від усіх територіальних й історичних претензій до Польщі, прийнявши початкову польську пропозицію спільної декларації, підписання якої в жовтні 1991 р. стало для Білорусі першим кроком у міжнародній політиці[537].

ПОЛЬСЬКІ ЛИТОВЦІ?

У 1990 р. в Литві, на відміну від Білорусі, існувала організована та масова національна опозиція. Литовський рух «Саюдіс» мав велику народну підтримку, визначав литовську політику, здобув контроль над парламентом і проголосив національну незалежність. Ставлення нових лідерів Литви до території Литовської РСР було однозначним: тепер це була суверенна територія незалежної литовської держави. Як ми вже бачили, Вільнюс і навколишні території не входили до складу міжвоєнної Литви. Сталін розділив північно-східну частину міжвоєнної Польщі між Литовською і Білоруською РСР, внаслідок чого Литва отримала Вільнюс. Хоча в 1944–1946 рр. багато поляків виїхали з Вільнюса, однак вони все одно складали значну більшість у Вільнюському та Шалчинінкському районах Литовської РСР (за всесоюзним переписом 1989 р. там мешкало 63,8% і 79,8% поляків відповідно). Поляки також становили більшість на іншому боці литовсько-білоруського кордону. Таким чином, принаймні 50% поляків Радянського Союзу, площа якого становила 22 402 тис. кв. км, населяли територію лише в 30 тис. кв. км на межі двох невеликих республік. Половина поляків колишнього Радянського Союзу проживала на одній тисячній його території, що перед Другою світовою війною цілковито належала польській державі й лежала на прикордонні, особливо непевному, зважаючи на те, що литовська столиця була розташована за 40 км від кордону з Білоруссю.

Однак радянська влада створила дві достатньо відмінні польські меншини в цих країнах. У Білоруській РСР поляки розчинились серед місцевих білорусів і прибулих росіян і не могли навчатись у польських школах[538]. Замість того, щоб опановувати літературну польську