Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

Одразу після того, як прогриміли ці слова, день потьмянів, хоч до заходу сонця було ще далеко, а тоді накотила ще одна хвиля невідомого смороду, який був не подібний на перший, але так само нестерпний. Чарльз почав знову щось наспівувати, і його мати почула склади, що звучали приблизно як «Yi-nash-Yog-Sothoth-he-lgeb-fi-throdog» і завершилися вигуком «Yah!», маніакальна сила якого гула оглушливим крещендо. За мить по тому всі попередні спогади затьмарив гучний крик, який різко вибухнув і поступово змінився пекельним істеричним реготом. Сповнена жахом і водночас сліпою материнською відвагою, пані Ворд наблизилася до дверей і злякано постукала, але не отримала жодної відповіді. Вона постукала знову, але безсило зупинилася, почувши ще один крик: цього разу це був, поза сумнівом, крик її сина, але до його голосу додавався ще один — той несамовитий регіт. Тоді вона зомліла, хоч тепер і не може згадати, через що саме. Іноді пам’ять милосердно дарує нам забуття.

Пан Ворд повернувся з роботи о чверть на сьому і не застав дружини внизу; перелякані слуги сказали йому, що, можливо, вона нагорі біля дверей Чарльзової кімнати, з якої перед цим долинали такі дивні звуки, яких досі ще не чули. Він одразу кинувся догори сходами і побачив пані Ворд, яка лежала на підлозі у коридорі перед дверима лабораторії; усвідомивши, що вона знепритомніла, він поспішив налити склянку води із глека, що стояв у ніші неподалік. Він виплеснув холодну воду їй на обличчя і полегшено зітхнув, спостерігши її миттєву реакцію, — вона спантеличено розплющила очі. Та раптом його ніби морозом обсипало, і він мало не опинився в тому самому стані, з якого щойно отямилася його дружина. З лабораторії, в якій, здавалося, було тихо і спокійно, тепер долинало напружене й приглушене бурмотіння, надто тихе, щоб розібрати якісь слова, і напрочуд моторошне.

Звісно, для Чарльза читання заклинань не було чимось незвичним, але це бурмотіння було якимось інакшим. Воно надто скидалося на діалог, або імітацію діалогу, із регулярною зміною інтонації, ніби то були питання і відповіді, твердження і реакція на них. Один голос, безперечно, належав Чарльзові, а інший був настільки низький і глухий, що навіть здібності юнака до церемоніального наслідування не могли б допомогти йому так правдоподібно імітувати голос. Було у тому голосі щось огидне, диявольське, неприродне, і, якби не крик дружини, який привів його до тями і розбудив захисні інстинкти, то навряд чи Теодор Гауленд Ворд міг би згодом похвалитися, що ніколи не зомлівав. Він підхопив дружину на руки і швидко зніс сходами, перш ніж вона встигла почути голоси, які його так глибоко вразили. Та навіть цей поспіх не завадив йому краєм вуха вловити щось, що змусило його небезпечно захитатися разом з ношею на руках. Очевидно, вереск пані Ворд почув іще хтось крім нього, і тоді з-за дверей пролунали перші розбірливі слова з усієї тої приглушеної й жахливої розмови. Це був просто схвильований вигук Чарльза, та чомусь його зміст сильно вжахнув батька. Слова були прості: «Тссс! Напиши!»

Пан і пані Ворд деякий час радилися після обіду, і того ж вечора батько вирішив серйозно поговорити з Чарльзом. Не має значення, наскільки важливими були дослідження, — така поведінка була неприпустимою; ці останні зміни перейшли всі межі здорового глузду й були загрозою для порядку і психіки всіх, хто мешкав у їхньому будинку. Юнак, мабуть, остаточно втратив розум, бо тільки божевільний міг би так дико верещати чи провадити уявні розмови вдаваними голосами, як сьогодні. І це необхідно припинити, інакше пані Ворд точно захворіє і стане неможливо утримувати прислугу.

Пообідавши, пан Ворд почав підніматися до Чарльзової лабораторії. Проте він зупинився на третьому поверсі, почувши дивні звуки, що долинали з бібліотеки, яку на той час не використовували. Здавалося, що хтось розкидає книжки і дуже енергійно шурхотить паперами; підійшовши до дверей, пан Ворд побачив усередині Чарльза, який похапцем збирав стос різних за виглядом і розміром книжок. Він виглядав дуже виснаженим і змученим, а, почувши батьків голос, здригнувся і впустив з рук цілий оберемок книжок. За наказом Ворда-старшого він сів і деякий час вислуховував заслужені за увесь цей час докори. Він зовсім не перечив. Після догани визнав, що батько має слушність і що шум в лабораторії, бурмотіння, заклинання і хімічні випари були справді непростимими порушеннями. Чарльз погодився поводитися тихіше, але наполіг на збереженні секретності своїх занять. У будь-якому разі, сказав він, більшість його роботи в майбутньому полягатиме у книжкових дослідженнях, а для вокальних ритуалів, які будуть необхідні пізніше, він може знайти приміщення деінде. Він дуже шкодував, дізнавшись про материн переляк і втрату нею свідомості, і пояснив, що розмова, яку вони чули пізніше, була частиною символьної системи, розробленої для створення особливої ментальної атмосфери. Пана Ворда спантеличила його малозрозуміла термінологія, але, попри таємничу й напружену серйозність, Чарльз справив враження цілком здорової людини. Насправді розмова давала не надто багато підстав для висновків, і коли Чарльз зібрав свої книги й залишив кімнату, пан Ворд усе ще не знав, що з цим усім робити. Так само загадковою була і смерть бідолашного старого Ніґа, чий холодний трупик з виряченими очима і роззявленим від жаху ротом знайшли у підвалі за годину до того.

Тоді у спантеличеного батька спрацювало якесь детективне чуття, і він зацікавлено оглянув порожні полиці, щоб з’ясувати, які книжки син забрав на горище. Бібліотека юнака була класифікована просто і строго, тож одного погляду вистачило, аби сказати, які саме книжки зникли чи принаймні якого вони змісту. Тому пан Ворд був страшенно здивований, коли побачив, що це були ні окультні, ні стародруки, — окрім тих, які Чарльз позабирав раніше. Цього разу всі вони стосувалися сучасних тем: книжки з історії, географії, наукові монографії, посібники з літератури, філософські трактати і навіть деякі нещодавні газети й журнали. Це виглядало досить незвично на тлі останніх зацікавлень Чарльза Ворда, і його батько застиг від наростаючої розгубленості та всепоглинаючого відчуття неправильності. Враження, ніби щось не так, засіло йому в грудях, і він озирнувся, намагаючись зрозуміти, що саме було не в порядку. Щось точно було — і у вигляді кімнати, і в її атмосфері. Вже відколи він зайшов до бібліотеки, він знав, що щось не так. І раптом його ніби оглушило — він збагнув, у чому річ.

На північній стіні все так само височіла стародавня різьблена мантель із будинку в завулку Олні, але з потрісканим і старанно відреставрованим великим портретом Кервена трапилася біда. Час і перепад температур зробили свою справу, і, звідколи кімнату востаннє прибирали, сталося найгірше. Лущачись, вкриваючись тріщинами і врешті-решт у зловісній тиші раптово розпавшись на дрібні шматочки, портрет Джозефа Кервена назавжди припинив слідкувати поглядом за