Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

— А семьи? — поцікавився Мопед.

— Мы все устроим. Они уедут в Крым вслед за вами. Полковники Коряк и Кусюк, донецкий «Беркут» уже там. Согласны?

— Я — да, — відповів Логопед, — мне этот Майдан с атимайданом во где, — провів рукою по горлі. — Ненавижу!

— У нас особого выбора нет, — зітхнув Мопед. — Я с вами.

— Бумаги по нашему сотрудничеству подпишем уже там, — вирішив чоловік з московським акцентом. — Сейчас прокатимся по Киеву, еще людишек соберем и — в теплые края. Да, мужики?..

— Я пас, — реготнув з переднього сидіння мент-кордупель. — Нас и здесь неплохо кормят. А вам удачи! — і вийшов з машини, важко гепнувши дверима.

За ним вийшов і «полковник», махнувши рукою до вчорашніх тітушок, мовляв, сидіть, не виходьте.

— Вот такая многоходовочка, — сказав він стиха коротуну. — Звони к Василию Мироновичу скажи, что с этими двумя решили, пусть Егорка не волнуется. Что касается людей из «Оплота», то они исчезли где-то во Франции. Были бы живы, мы бы знали об этом. Похоже, Жалий с ними удачно разделался. Мы его недооценили.

— Василий Миронович в долгу не останется… — закурив коротун. — В случае чего, к нему можно обратиться…

— Я похож на человека, которому может понадобиться чья-то помощь? — стримано розсміявся «полковник». — У нас есть кому о нас позаботиться. Наш папа Володя нас в обиду не даст… Ни-ко-му! И самое главное… Я пока сворачиваю здесь свою работу, вывожу документы, картотеку… Спасибо тебе за помощь и сотрудничество. Бабки буду и дальше кидать тебе на карточку… Думаю, мы еще поработаем.

— Тебе тоже спасибо… А ребята хорошие, надежные. Не боятся грязной работы. Их еще чуток подучить, станут отличными «спецами».

— И не сомневайся, подучим…

— Да, — пригадав кордупель, — есть у меня еще один гнилой журналистишка — некто Юра Кот. Весь в долгах, как в шелках. Набрал кредитов на несколько сотен тысяч, а отдать, сам понимаешь…

— Тот, что вел концерт на антимайдане, а после его отметелили майдауны?

— Да никто его не бил. Хотел Юра сделать себе рекламу… И то не получилось…

— Говоришь, говнорупор антимайдана? Да заберу. Потом. Пусть пока страху набирается от биндер… Говнистее будет, — заржав на пару з кордуплем. — Нам такие нужны, чтобы гавкать по ящику…

Знову пореготали і на цьому розпрощалися.

* * *

Тим часом у революційному бутіку «Ля Муроль» ролі дещо помінялися. Майора не цікавили ці розборки, він розвернувся і пішов у Київраду, де мав облаштовану з комфортом кімнатку. Регбісти одягнули форму, яку забрали у майданівців, натягнули на себе бронежилети, розгрузки, ліхтарики, ножі і тепер хизувались один перед одним своїм бойовим виглядом і мобільними телефонами, які відібрали у хлопців. Триндюк разом з ментами брали свідчення у затриманих тітушок. При чому сотник разом зі слідчими самі вказували, що їм говорити. Правоохоронці здивовано, але слухняно все це записували, шиючи справу Дідові про самоуправство та інші статті.

— А для чого він вас бив, погрожував? — раптом поцікавився один слідчий. — Чого добивався?

Тітушка з Одеси, Єнот, схоже, був найговіркіший, тому бовкнув:

— Ми йому розповідали про все, що у нас було в Маріїнці… Про наших спонсорів, хто кого вбивав там…

— І-і-і? — раптом почав здогадуватися капітан.

— Допитував нас якийсь мент, — продовжував розповідати Єнот. — Вів протокол, ми розписувались під своїми свідченнями… а вони нас знімали на камеру…

Від почутого у Триндюка здивовано вибалушились очі, він присів на журнальний столик.

— А де? Де ті свідчення?! — аж вереснув, і до своїх регбістів: — Шукайте! Обшукайте все і всіх!

Ті кинулися перекидати речі, які досі не перекинули, трощити меблі, зачинені на замки, що залишилися від попередніх хазяїв і які не чіпали бійці Діда. Менти здивовано на все це дивилися. Триндюк роздратовано наказав їм:

— Все, пацани, йдіть звідси. Ви зробили свою роботу. Вам завтра скажуть, куди нам далі рухатися, — і до тітушні з Маріїнського парку: — У вас секунда на те, щоб я вас не бачив. Бігом звідси!

Ті кинулись один поперед одного з магазину. Чухаючи потилиці, за ними заклопотано пішли й міліціонери.

Сотник вийшов з магазину, де продовжували хазяйнувати регбісти, і до когось подзвонив. Зважаючи на ніч, ніхто довго не брав трубку, аж раптом сонний голос озвався:

— Альо, Триндюк, ти що, здурів серед ночі дзвонити?

— Тут таке діло, Василь Миронович… Тих двох ми вивезли, а ці… Їх раніше допитали, вони дали свідчення якомусь менту… Ми зараз розбираємося. Многоходовочка вийшла класна, але не все пішло, як треба…

— Знайдіть ці свідчення і принесіть мені.

— У нас і так вранці можуть виникнути проблеми у штабі.

— Я все компенсую, шукайте і знайдіть!!!

— Добре, — повагався якусь мить Триндюк, — спробую напихати дуркачів Самообороні Майдану. Вони все схавають, що я скажу. У Діда повно зброї, яку вони віджали у мусорів, а це — непорядок. Всю її треба здати.

— Давай, працюй…

— Працюю… — до себе, зітхнувши: — Тільки де ж та зброя? Може, вже продали? За автомат можна злупити тисячу баксів… Тоді де гроші?

* * *

Їх залишилось восьмеро — бійців, котрі пройшли Майдан від першого дня, котрі відбивали наступ «беркута» з тітушками 10–11 грудня, пройшли з боями Грушевського, відстояли Майдан і перемогли. Контужені вибухами гранат, опалені коктейлями, зі збитими до кривавого м’яса нігтями від бруківки, яку видирали з тротуарів, травмовані гумовими кулями, биті кийками, труєні газами і димом палених шин. Вони лупили тітушок, знищували ворожих снайперів… Вони були до кісткового мозку майданівцями… Тими, що ніколи не відступають.

Але зараз вони стояли зі зв’язаними руками, ошелешено дивлячись на Триндюка з його ново-навернутими у постмайданівську віру регбістами і просто не могли второпати, що відбувається?!

Дід прийшов до тями і також намагався опанувати себе. У нього була розсічена брова, розбитий ніс, з лівого вуха текла кров. Від важкого удару неймовірно боліла голова. Він глянув на Триндюка, що ховав погляд і запитав:

— Триня, що за розклад? На Майдані помінялася влада? Ти цілуєш в ясна тітушню?

Сотник рвучко