Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

чашки, дзенькіт металевої попільнички, що впала на кам’яну підлогу, а за ними — гуркіт черевиків на сходах. Він второпав, що зарано віддався спокою, з окриком: «Тривога!» підхопився з лежанки і увімкнув світло. Хлопці спросоння не зрозуміли, що сталося, зірвалися зі сну, сонно кліпаючи. Тільки й побачили, як у кімнату зі зловісним мовчанням вриваються тітушки і накидаються на них із матюками та побоями. Сили були нерівні — за кілька хвилин їх усіх збили з ніг, зв’язали за спинами руки і поклали обличчями на підлогу.

Знизу було чутно, як хтось виламує двері до підвалу і наказує полоненим виходити.

— Ви хто?! — роздратовано прохрипів Дід, намагаючись підняти голову.

Але незнайомець уміло врізав йому кулаком по голові, гаркнувши:

— Заткнись, падло!

Світло у його свідомості миттєво виключилось після глухого, мов бубен, удару по мізках.

* * *

Триндюк з Майором — взагалі окрема категорія майданівців. Мутна. Звідки вони прийшли і куди зникли потім — мало хто знає… Якщо перший був просто скупим і ласим до грошей, то другий постійно підганяв йому «теми», на яких можна було заробити. Він був слизьким, брехливим і підлим. Він був настільки безпринципним, що міг би стати прототипом будь-якого негативного персонажа в мильних мексиканських серіалах. Принцип насрати на порозі, подзвонити у двері та з невинним поглядом попросити папірець, щоб витерти дупу — ось це про нього. І все — заради грошей.

Спочатку вони з Триндюком крали з майданівських складів одяг, продукти харчування, ліки, гроші… А потім, вже після перемоги Майдану, вони спочатку грабували будинки можновладців Януковича, а потім серйозно зайнялися мародерством у зоні проведення АТО.

Зараз ці двоє — сотник із заступником стояли на вулиці перед магазином і чекали, чим закінчиться їхня «акція». Чи зможуть свіжі бійці «покласти» втомлених і нечисельних майданівців. А коли ті почали виводити з підвалу сонних тітушок, з підворіття підійшов до них низенький типок із небритою пикою, привітався з кожним за руку і поцікавився: «Що там»?

— Розбираємось, — сказав Триндюк, відводячи погляд.

— Машина вже чекає, — повідомив типок. — Всю шелупонь — притримайте, хай дадуть свідчення проти Діда, а потім — копняками в сраку розігнати. А Логопеда з Мопедом зараз же садовимо у машину наших благодійників. І всі щасливі, всі сміються…

Майор згори донизу глянув на типка і наче дитині пояснив, чітко карбуючи слова:

— Вони їх отримають тільки в обмін на бабки. Баш на баш. Ніяких «потім», ніяких «завтра»… З вами, мусорами, тільки зв’яжися…

— Ти бачив бабло? — запитав Триндюк у типка, туплячи погляд у землю.

— Бачив. Тридцять штук баксів, як і домовлялися, — повідомив коротун.

— А може всіх заберуть? — цілком серйозно запропонував Майор, — по п’ятсот баксів за рило. Для чого їх «за так» відпускати?

— Та вони їм нафіг не потрібні, — махнув рукою коротун. — А ці двоє — наші люди, працювали на антимайдані під прикриттям…

— Та нам до лампочки, — грубо відказав Майор. — Бабки неси і забирай товар…

Коротун пішов і скоро повернувся з пакетом, в якому було замотано кілька пачок доларів. Майор без зайвої скромності розірвав пакет, привселюдно переглянув, чи це бува не лялька і поклав у свою товсту наплічну сумку. Коли відкрив, у ній було помітно десяток мобільних телефонів, кілька гаманців, жмут скручених золотих ланцюжків.

Куций мент зиркнув на це, якось знехотя посміхнувся і махнув рукою. До них приєдналося троє міліціонерів у формі з течками. Усім своїм видом вони показували, що готові працювати — проводити допити, писати протоколи. «Все по закону, Все по закону», — аж волали їхні напружені рильця, зважаючи на ранкову перемогу майданівців.

— Спочатку ми, — сказав їм Триндюк і вайлувато підійшов до тітушок, котрі із нерозумінням стояли, збиті в купку під суворими поглядами дужих регбістів.

— Вас били? — запитав у них.

— Нет, нет, нет, — знизуючи плічми, відказали полонені.

— Скажете, що били, — наказав їм. — Скажете, що Дід особисто бив вас по нирках валянком з піском. Менти самі зроблять такий речовий доказ. Скажете, що погрожував і обіцяв втопити у Дніпрі… А ще вимагав викуп у ваших родичів. Зрозуміли?

— Так, так, так, — розгублено відповіли тітушки.

— Не бійтеся, пацани, скоро вас випустять на волю, — посміхнувся і відвернув погляд, — завтра будете вдома…

За ним підійшов куций мент і з групки тітушні забрав двох — Мопеда з Логопедом та повів їх у мікроавтобус, що стояв неподалік метро «Театральна».

— Все нормально? — запитав коротун.

— Спасибо, командир, — буркнув Логопед. — Думал, нам уже все, кранты…

— Я уже представлял себя з камнем на шее на мосту Патона, — зізнався Мопед. — Как тебе удалось нас освободить?

— Часто гроші творять справжні дива. А великі гроші — великі дива, — посміхнувся. — А в нашому випадку і невеликі гроші перетворюють кришталево чистих майдаунів на справжніх членів партії регіонів…

Коротун дістав цигарки, пригостив колег, чиркнув сірником, дав прикурити.

— Ну, таке, — продовжив думку. — Своїх ми не кидаємо, особливо, коли такі цінні кадри потрапляють у лапи майданутих…

— А что дальше? — запитав Мопед. — Думаю, это не конец, они так просто это не оставят… Всех нас будут искать еще долго и нудно.

— Тим більше, — зітхнув Логопед, — є за що… — враз у нього прорвалось: — Как можно было так бездарно проиграть этим майданутым дебилам?! Как?! Как мы, вооруженные и экипированные, могли сдать страну нескольким тысячам оборванцев с битами?!

— Тихо! — шикнув на нього Мопед. — Тут бродит полно этой швали…

Назустріч ішов невеликий загін майданівців. Схоже, поверталися з патрулювання, — були такі втомлені, що ледь волочили ноги. Менти всіх мастей поховалися, а за порядком хтось мав наглядати. Цю роль і взяли на себе повстанці.

— Новая власть… — просичав під носа Логопед.

— Слава Україні! — привітався з ними мент-коротун і привітно махнув рукою.

— Героям слава! — бадьоро відгукнулись майданівці, одразу підтягнулися, збадьорились і жвавіше покрокували до своїх наметів.

Коли вони розминулися, Мопед полегшено видихнув:

— Ну, ты даешь, командир… Я чуть в штаны не обделался. У меня от этих криков может начаться психоз.

Нарешті вони підійшли до бусика і сіли в нього. У салоні їх чекав незнайомий чоловік, судячи з вигляду, військовий — підтягнутий і дещо зверхній. Мопед чомусь одразу вирішив, що він — полковник ФСБ і зрадів. «Полковник» говорив із відчутним московським акцентом:

— Не сегодня-завтра вас объявят в розыск. Но мы можем вас спрятать. Сначала в Крыму, а