Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ось ще кілька чоловіків і жінок пройшли з байдужими обличчями. Зациклені на собі, на тому, що всередині. А там, схоже, думки лише про пузо…
Та потім ситуація почала мінятися. І серед перехожих знайшлося кілька меломанів. Два явно студенти в реперському прикиді розлучилися з чотирма гривнями на двох. Невисока худа дівчина в рожевих окулярах і з рожевим клатчем, від якої віяло офіс-менеджерством у фірмі середньої руки, розщедрилася на гривню. Дві купюри по гривні кинула повновида жінка за сорок з великою господарською сумкою «Derby». Дідусь, що накульгував, ніби на протезі, кинув дві монети-п’ятдесятки. І це за кілька хвилин. Чи це мелодія така прибуткова. Чи роззявляки притягли слухачів. Чи музикант талановитий. Чи люди банально його пожаліли. А «репери», може, із солідарності. Хоча… Швидше – все разом. Та, як не крути, – а у вуличного маестро таки аншлаг. Але це поки… Поки журналісти не почали своє занудне чомукання. Проте вони не поспішали. Мелодія мала закінчитися сама.
Та ось скрипаль дограв. І у світі стало не так затишно й легко.
А «детективи», швидко змикитивши, наважились.
– Добрий день! – змінив Марченків голос контра-басом лагідну скрипку.
Повернувшись із музичної казки, маестро побачив двох міцних незнайомців з допитливими очима. Ті стояли й уважно свердлили ними. До таких «розглядин» не звикати. Але ці пішли далі – узяли й привітались. І що хочуть?
– Добрий день! – крізь пелену мрійливості відповів скрипаль.
– Ви – Тарас Степанков? – казенним голосом розпочав донкор.
– Я…
І вуличний музикант розгублено зняв окуляри. Він явно не чекав таких слухачів. Міліціонери, що «захоплювалися» його талантом і давно вже створили «фан-клуб», завжди приходили у формі. І без церемоній «знімали членські внески». Правда платили не фанати кумиру, а зовсім навпаки. Ці ж без форми. Та й «відстібав» же зовсім недавно. Все ж, як треба. Як домовлено. Учора сержант із капітаном навідували. Сьогодні ж ні на рекет-менів, ні на рекет-ву-менів не сподівався. Неприємні відчуття вгатили залізякою по склу.
– Я – Ігор Марченко, кореспондент газети «Презумпція», – засвітив ксиву «сержант». – А це, – показав на «капітана», – мій колега Богдан Лисиця.
Професор кивнув, а потім запитав:
– Зі скрипкою давно не розлучаєтесь?
– З п’яти років, – відповів скрипаль і відчув, як полегшало. Люди!
– Класно у вас виходить, – щиро оцінив Марченко.
– Дякую! – усміхнувся Степанков, і обличчя засяяло, хоч хвилювання ще не зникло і відповідь майже проковтнув. – Дуже… приємно.
– Ми б хотіли поговорити про Платона Піменова. – Марченко контро-басив, ніби точно слідчий, а не «представник творчої професії». Хоча слідчий – професія теж творча. Особливо в Україні.
Скрипаль відвів очі. З ним сталася раптова зміна. Навіть катастрофа. Не хотів зараз бачити нікого. Смерть, що відняла друга, поранила глибоко. І довго там не заживе. Та чи й заживе взагалі?
– Ми розуміємо вас, – почав дипломатично Лисиця, допетравши все. – Але просимо, щоб і ви нас зрозуміли. Ні наші питання, ні ваші відповіді, звісно, Платона не повернуть. Але можуть допомогти знайти того нелюда… – Професор сам захвилювався. – Нам без вас не впоратись.
Степанков повернувся. В очах повно сліз. Але ТАКИХ чоловіки не соромляться. Та й не плачуть вони ніколи. Ображаються…
Він притиснув скрипку і смичок до грудей. Ніби хотів захиститися. Чи захистити. Або й відпити від них енергії. Чи дати відпити своєї. Таж скрипаль і скрипка – одне ціле…
– Важко знайти світлішу й приємнішу людину, – почав невпевнено. – Каменів за пазухою точно не тримав. І думок лихих усяких там… Усім бажав добра. Носився з фокусом Ричарда Ґіра. Той подумки бажав кожній людині щастя. Він теж намагався. Казав, що виходило. Що світ відповідав взаємністю. Гм… Не знаю, чи справді так було… Не дуже вірю… Бачив, що видає бажане за дійсне. Але ж… Ну, от кому він наступив на ногу чи дорогу перейшов? Намагався бути завжди усміхненим. Щасливим. Навіть коли на душі наждаком шкребло… Але ж бачите, як усе повернулося. Ніколи б не подумав, що з ним таке може статися. З ким завгодно, тільки не з ним. Але… Дуже шкода. Дуже. Такого друга більше не зустрінеш. Так ось у нас у житті. А як же хочеться, щоб було інакше. Хоча… Платон не зовсім підходив цьому світу. Йому б у романтичному столітті народитися.
– Не було таких, – одразу заперечив Лисиця. – Це вигадки письменників. І режисерів. Усе таке існує в книжках і на екрані. Насправді, все було, може, й жорстокіше, ніж зараз.
– Тоді все печально. І – правильно.
– Що саме? – потягнув ковдру на себе Марченко.
– Хтось дуже точно сказав: не можеш змінити обставини, зміни ставлення до них. Платонові важко було це зробити. Він і далі витав в емпіреях. А світ і далі тиснув. Така ось боротьба протилежностей… Не витримав він.
– Але ж це не самогубство, – настовбурчився Ігор.
– Він усе одно до цього йшов. Це просто відбулося швидше. Йому було важко серед людей. За тим показним образом щасливця таке бушувало… Ми часто про це говорили… Він був приречений. Самим собою. Хоча людина талановита. І в музиці, і в малярстві. А картини які малював?.. Ви бачили його роботи?
– Небагато, – збрехав Богдан, згадавши недавно бачені шкіци.
– І як?
– Професіонали скажуть більше.
– А ви скажіть як людина.
– Не сподобалось. Моторош.
– А знавці говорили, що талант.
– Талановита моторош.
– Через якийсь час його оцінять. І дорого продаватимуть.
– А зараз? – поцікавився Ігор. – Зараз вони дорого коштують?
– Поки ні. Але потроху їх купували. Усе велике починається важко й повільно.
– А через картини не могли його?.. – Це питання давно вже вертілося в Лисиці на думці. Піменова старшого турбувати не захотів. А друга Платонового все ж наважився.
– Через картини? – подивився в себе Степанков, хоч очі спрямував у даль. – Важко сказати. Хоча – ні. Не думаю. Платон відомим був ще в досить вузькому колі. Ні… Навряд… Він, до речі, працьовитим дуже був. Устигав скрізь. Розчинявся в усьому. Створював свої світи і жив у них. Це не хвороба. Хоча… Для того, кому не дано зрозуміти це, він міг здаватися хворим.
– Нормальним його вважали, схоже, тільки ви? – доречно вклинився Лисиця із провокацією.
– Чому? – здивувався Степанков. – У нього багато знайомих. Більше, правда, через тату. Дехто його теж розумів. Зараз світ інший. Багатотоновий. Люди бачать не тільки чорне й біле. Іншим кольорам теж дозволяють бути… Знаєте, я думаю, він міг замовити своє вбивство.
– Навіть так?! – вибухнув Лисиця. А перед очима – дивний «газетний» лист. Про «троянду».
– Моя версія, – стенув плечима скрипаль. – Як варіант.
– Абсурднуватий, – обережно мовив донкор, відірвавши очі від колеги.
– Аж ніяк! – починав заходитися Степанков. – Знаючи Платона, ризикну припустити, що це в його стилі.
– Але ж очі навіщо виколювати? – ударив логікою Богдан.
– Ми ж умови його контракту з кілером не читали, – сухо пожартував Тарас. – Може, це така «вимога замовника».
– Великий оригінал ваш Платон, – ледь не усміхнувся Ігор. – Якщо таке справді може бути. І життя, і смерть…
– Так життя ж одне, – наче сів на улюбленого коника Степанков. – Хочеш його з цукром їж, а хочеш – у рамку й на стіну. Тут рецепти не проходять.
– Для творчих людей є один рецепт, – зауважив професор. – Самореалізація.
– А для дуже творчих, – витримав паузу скрипаль, а потім ще й провів смичком по струнах, – і вивихнутість на всю голову. Коли зникають межі.
– Ваш друг належав до «дуже творчих»? – «притиснув до стіни» Лисиця.
– Наближався.
– А наблизився?
– Отож-бо й воно…
Степанков підняв скрипку й заграв тужливе. Богдан знову впізнав. Мирослав Скорик. Мелодія з кінофільму «Високий перевал». От гад! Влучно. Нарізає серце вузенькими клаптиками. І опускає в морську воду. Красива знущальна насолода.
Коли музикант замовк, журналісти знову накинулися. Ні відступати, ні зупинятися ці люди не звикли. І не збиралися. Просто машини для зачомукувань до смерті.
– А що ви знаєте про його нову дівчину? – пішов прокладати свіжу стежку Марченко.
– Про Евеліну? – перепитав Тарас, ніби не дочув.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Tattoo. Читання по очах», після закриття браузера.