Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

Він з тихим глухим стогоном заривається в моє волосся, цілує в маківку, скроню, щоку, знаходить мої губи. У його пестощах стільки розпачу, туги та водночас надії, що моє бідне закохане серце не витримує, обсипаючись тисячею шматочків і відроджуючись знову. Я тану, плавлюся в його обіймах, насолоджуючись кожним поцілунком з терпким присмаком гіркоти та образи, розкриваюся назустріч, дарую свою душу, бо інакше не можу. Не вмію...

— Женя, — шепоче.

Переривається, притискається чолом до мого чола, намагаючись заспокоїти подих.

Я теж уривчасто дихаю, відчуваючи, як із грудей виривається серце, а у вухах набатом б'ється пульс. Його руки гладять мою спину, перебирають сплутане, розпатлане волосся, проводять по плечах, ніби він досі не вірить у моє повернення.

— Моя Женя…

Від цих слів стає солодко-солодко в грудях, наче розливається тепла тягуча патока.

— Твоя, — тихо погоджуюсь, боячись злякати момент, порушити те крихке почуття, яке тільки-но почало зароджуватися між нами. Тільки ось чи ти мій?

Світанок розповзається спекотною загравою, являючи палаюче півколо сонячного диска, прогріваючи повітря, що охололо за ніч, висушуючи намистинки роси на стеблах трав, пронизуючи нитками променів кам'яні арки переходів. Прощавай ніч Міана, вітаю тебе, новий день...

Акуратно вивільняюся з обіймів і зустрічаюся з поглядом коханого.

— Я зробила це, — тихо промовляю. — З Гленном все буде гаразд.

На мить очі Емерея спалахують осяйними іскрами, палаючи яскравіше світанку.

— І ти залишилася ... — Він бере мою руку і ніжно цілує пальці. — Зі мною, з нами…

— Залишилась, — хрипко видихаю, опускаючи вії. — Бажання було лише одне, і я хотіла, щоб Гленн жив.

— А лишитися зі мною не хотіла? Навіщо забрала мої спогади? Це ж твоїх рук справа? — хмуриться з образою, але руку не випускає, навпаки переплітає наші пальці.

— Я не хотіла, щоб ти відчував себе винним, — відводжу погляд, розуміючи наскільки дитячою та дурною була моя витівка. — Але я, правда, не знала, що так вийде. У всьому винен Стрижик.

— Стрижик?

— Егрегор, — ще тихіше. — Егрегор Леоли. Він мені весь час допомагав і робив усе можливе, щоб я змогла врятувати Гленна.

Мені важко згадувати покійну дружину Теодора, тим більше, що я миттєво відчуваю, як кам'яніє тіло Теодора після моїх слів. Але не розповісти про це також не можу.

— Я не знала, що це. Мені все Клейвоант пояснив, там, у храмі… — додаю, начебто виправдовуючись.

Моя розповідь займає не багато часу, і поки я говорю, уникаю дивитися в очі Емерею. Боюсь побачити там відлуння любові до дружини. Знаю, що ревнувати до мертвих безглуздо і дуже негарно, але нічого з собою вдіяти не можу. Кілька разів протягом усієї розповіді намагаюся відсторонитися, але рука Теодора лише міцніше стискається навколо моєї талії, заважаючи відсунутися хоч на сантиметр.

— Так усе й було, — закінчую, і нарешті знаходжу в собі сміливість підвести голову і зустрінеться з ним поглядом…

— Нам просто разюче пощастило потрапити саме до того храму, де сховали камінь, — знову цілує мої пальці Емерей.

— Справа не в цьому, — продовжую, трохи здивована його відстороненою реакцією на сказане. — Виявляється, до якого б храму ми не прийшли, камінь все одно з'явився б. Ти мав рацію, кожен із учнів твого предка попрацював над захистом артефакту. Беатабас закликав духів охороняти капища. Лейтумайт за допомогою телепортаційної магії навчив камінь приходити то того, хто кличе його, сховавши в просторово-часовій кишені. Треораїнт, використав ментальні можливості, зробивши так, щоб артефакт відчував голос лише чистого серцем і помислами. А Регладуїн закрив вхід ― потрібно було сповільнити час, щоб потрапити всередину.

— Не дарма давні славилися мудрістю, — задумливо промовляє граф і, злегка зітхнувши, додає. — А нас, мабуть, уже вдома зачекалися. Давай-но перекусимо, і вже вирушатимемо назад до Айвернеса.

— Давай, — покірно погоджуюсь, квапливо підводячись з його колін.

І цього разу мені ніхто не зупиняє.