Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф 📚 - Українською

Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У давній давнині були створіння" автора Кіяш Монсеф. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 75 76 77 ... 100
Перейти на сторінку:
ніби заслуговувала на них. Але насправді я ні на кого не була схожа, і якщо я не відреагувала як нормальна людина, то чи варт дивуватися цьому?

Того ж вечора я написала Себастьяну. Відеодзвінок надійшов за мить. Мене переповнило полегшення. Нарешті хтось, хто міг сказати мені, що те, що я відчуваю, є нормальним. Але коли його обличчя з’явилося на моєму екрані, в його очах не було тепла.

— Ти говорила, що йому полегшає, — сказав він. — Йому не легшає.

— Що ти маєш на увазі? — запитала я, і кожне моє слово було, як вугор.

— Кіплінґ. — Він вимовив ім’я голосно й чітко, так ніби йому було байдуже, якщо це почує весь світ. — Я бачив його сьогодні.

— Йому не поліпшало?

Але я знала, що йому не ліпше, чи не так? Якщо я добре його оглянула, то я знала правду. Я уявила кімнату з крапельницею, метушню лікаря й підлогу кольору ліверної ковбаси — ні, пейслі.

— Він привид, — сказав Себастьян. — Що ти зробила з ним?

— Я не… Я нічого не робила, — все, що я змогла витиснути з себе.

Усе навкруги почало здаватися неможливо заплутаним.

— Але ти знаєш, що з ним не так, — сказав він.

— Ні… — сказала я. Грифони не вмирають, принаймні не так. — Я намагалася. Я… Можливо, йому просто потрібно більше часу?

— Скажи правду, Маржан! — сказав він.

— Це і є правда, — відповіла я.

Але це була неправда. І я знала це.

Себастьян довго мовчав, а коли заговорив, його слова прозвучали м’яко й жалісливо. Але все одно було відчуття, ніби мене облили холодною водою.

— Я не вірю тобі, — сказав він, а після цього дзвінок обірвався.

Наступного ранку я прокинулася від крику, що доносився з кімнати Меллорін.

Меллорін сиділа в ліжку, вдягнена у футболку, яка була на кілька розмірів більша, і вся спітніла. Вона тряслася та скиглила й не могла спромогтися сказати хоч слово. Її ­розпатлані кучері звисали перед обличчям. Коли я зайшла, вона підняла тремтячий палець і показала ним у кут кімнати.

Зорро притулився до стіни, скрутившись калачиком і тремтячи. Він стікав кров’ю. Слід із засохлої крові тягнувся по килиму від його напруженого, тремтячого тіла до клаптів скрученої стрічки з розірваної плоті та лисячої шерсті.

Мені знадобилася мить, щоб усвідомити, що це був один із його хвостів.

— Щ-що з ним відбувається? — прошепотіла Меллорін. — Що це таке? Що він зробив?

Я присіла біля Зорро і провела рукою по шерсті. Шок і відчай пронизували його тіло — сильні, непереборні бажання, переривані спазмами трясучки та болю. Налякана Меллорін сиділа нерухомо. Вона зглитнула й зібралася з силами, щоб заговорити.

— Він помирає?

Погляд Зорро постійно метався поміж нею і мною, швидко і різко. Йому було боляче й він був наляканий, але живий-живісінький.

— Навряд чи, — відповіла я. — Обробімо цю рану, і я розповім тобі все, що знаю.

***

Зорро дозволив розплести свої хвости, коли ми змивали кров із його хутра. Поки Меллорін його тримала, я протерла обрубок спиртом і наклала бинт та марлю, які знайшла у ванній кімнаті. Щоразу коли Зорро здригався, Меллорін воркувала йому на вухо, і цього було завжди достатньо, щоби він заспокоївся.

— Як давно ти знала про це? — запитала Меллорін, ніжно проводячи пальцями по кожному з хвостів з тихим подивом, після того як ми закінчили їх бинтувати.

— З тієї самої ночі, коли ти принесла його до мене, — відповіла я. У мене не було сил, аби вигадувати чергову брехню. Меллорін або зненавидить мене, або ні. — Вибач, я подумала, що він покаже тобі, коли сам захоче.

— Дякую тобі за це, — сказала Меллорін.

— Ти не злишся на мене?

Вона розсміялася — змучено і з полегшенням водночас.

— Звісно ні, дурненька, — сказала вона. — Я ж говорила тобі, що магія дуже точна. Якщо щось відбувається неправильно, все йде шкереберть. Якщо б я знала, ким він є насправді, можливо, він би не залишився зі мною. Можливо, він би не подарував мені це.

Меллорін скрутила хвіст у подобу вінка, потім перев’язала його ниткою й повісила собі на шию, як кулон. Відтак вона торкнулася його рукою.

— Він здається міцним, — сказала вона, а тоді звернулася до Зорро: — Що ти хотів донести нам, Бадґінсе? Що в ньому?

Зорро дзявкнув і захекав, а потім тицьнувся мордочкою в лікоть Меллорін.

Озвався мій телефон.

Я вибачилася й вийшла з ванної, коли Меллорін міцно обіймала Зорро, і пройшла по коридору повз батькову спальню.

«Для тієї, яка намагається чинити правильно, — подумала я, — ти справді залишаєш після себе бісову купу проблем».

Я не знала цього номера, але відповіла на дзвінок.

— Маржан, — промовив тихий, здушений голос. — Це Гюґо Батіст. Ти мусиш приїхати негайно. Це стосується ­Гораціо.

— Що з ним? — запитала я. — Він отримав те, що хотів. Я не буду йому допомагати.

— Він не хоче твоєї допомоги.

— А що ж він хоче? — запитала я.

— Він хоче вбити його.

Розділ двадцять восьмий. Аномалія

Поїздка до маєтку Гораціо здалася мені суцільною білою плямою з потягів, міських автобусів і водія «Уберу», який ніколи не чув про «Звіринець». Моє серце ледь не вистрибувало з грудей. У голові паморочилося від паніки та страху, а найбільше — від безпорадності.

Гораціо збирається вбити єдинорога.

Доктор Батіст не пояснив причини, та й на розпити не було часу.

— Я не збираюся цього робити, — сказав він мені. — Якщо це трапиться, то це буду не я. Я не можу вбити це неймовірне створіння.

На той час, коли водій під’їхав до входу в комплекс, мені вже здавалося, що я спізнилася. Охоронець вийшов із будки й помахав мені рукою.

— Маржан Дастані, — назвалася я. — Мені треба зустрітися з Гораціо.

Він щось пробурмотів у рацію, і за мить помахом руки дозволив пройти.

Мене зустріла Ейва на сходах головного корпусу, за кілька кроків позаду неї стояли двоє плечистих чоловіків у темних костюмах.

— Сюди, — промовила вона.

Ейва повернулася лицем до будівлі, і двоє чоловіків зробили крок до мене. Було очевидно, що я повинна прямувати за нею.

Вона вела мене довгим коридором мимо кабінету Гораціо. Люди, що траплялися нам на шляху, вітали нас із усмішкою.

1 ... 75 76 77 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"