Читати книгу - "Присягнись, що ти мій, Поліна Ендрі"

Коли я виходжу з кабінету Картера, ноги трохи підкошуються. Ні, це не ступор. Скоріше дивне тремтіння десь у грудях — короткий тремор. Я глибоко вдихаю, намагаючись повернути собі рівновагу, і роблю крок уперед.

І тут я бачу його.

Високий силует у довгому пальті, постава, яку я не сплутала б ні з ким. Блейк. Він стоїть в кінці коридору, спокійно розмовляючи з Сабріною. Вона киває, надто часто та енергійно, уважно його слухаючи. 

Він раптом піднімає очі, ніби відчув мій погляд. Їхній чорний колір — густий і глибокий, як небо, — на мить приковує мене до підлоги. Шок, подив, розгубленість — все це проноситься по мені вихором, не встигаючи добре осісти в надрах душі.

Але я видихаю і прямую до нього.

Його слова звучать розмірено, рівно, коли він щось пояснює Сабріні. Він плескає її по плечу, і вона відразу повертається за свій стіл, поринаючи в роботу з таким завзяттям, якого я раніше в ній не помічала.

Я мимоволі поглядаю на Сабріну. Та зосереджено друкує на клавіатурі, майже відриваючись від екрана.

— Що ти їй сказав? — питаю, повертаючись до Блейка. — Ніколи не бачила, щоб вона так старанно працювала.

Його обличчя, як завжди, витримане, професійне. Руки зчеплені за спиною, він спокійно дивиться на мене.

- Звичайні робочі моменти, - відповідає Блейк. — У мене невелика домовленість із Картером. 

У його голосі з'являється натяк, досить чіткий, щоб я прийняла на свій рахунок. Гадки не маю навіщо, але він зачастив в офіс і до Картера явно не просто так. Вже вдруге я його бачу в цих стінах, хоча підозрюю, що це далеко не останній його візит сюди. Я тихо видихаю і похитую головою. Мені хочеться запитати, навіщо це все, але слова наче застрягають у горлі.

Я так втомилася від вічних розбірок, конфліктів та вічного бажання щось довести один одному. Може, годі боротися? Що, як перестати боротися, і тоді все що мусить, саме по собі піде геть? І Блейк... Він теж піде.

Мій погляд мимоволі торкається його губ. Ранка все ще надто свіжа. У грудях тривожно тьохкає. 

- Тобі боляче? — питаю, перш ніж зупинити себе.

Його губи трохи здригнулися в легкій, але аж ніяк не веселій усмішці.

— Турбуєшся? Це добрий знак, — каже він, кивнувши. — Мабуть.

Його очі змінюються. Глибокий погляд, нестерпно важкий, приковує мене. Опівнічна темрява, цей погляд несе в собі щось більше, ніж слова, але я відводжу очі, не витримую. Починаю жувати губу, намагаючись придушити тривогу, що накотила.

Його пальці торкаються мого підборіддя зовсім несподівано, трепетно, піднімаючи його вгору. Я підкоряюся, дивлячись прямо йому в очі. Вони непохитні, сильні. Мій опір вмить руйнується.

— Що ти мав на увазі вчора? - Мій голос тремтить, хоча Блейк так і залишився незворушним.

– Що саме? – уточнив він.

- Про Марка. Чому ти сказав, що йому не можна вірити?

Він мовчить, підтискуючи губи, і його мовчання глушить мене. Я не витримую, сльози самі котяться з очей. Я погано спала, усю ніч про це думала. Я знаю, що Блейк далеко не з тих, хто став би очорняти іншу людину заради своєї вигоди.

Його великий палець ніжно стирає сльозу з моєї щоки. Моє серце робить стрибок від болю.

— Поки що не можу сказати, — вимовляє він пошепки. - Всьому свій час, Елайно.

Він зволікає, а потім схиляється і торкається губами моєї щоки. Ніжний, швидкоплинний поцілунок. Я прикриваю очі, мимоволі відкривши губи, з яких зірвалося коротке дихання. Він затримався біля моєї щоки всього на мить, але цього виявилося достатньо. Пальці повільно зісковзнули з мого обличчя і раптом його запах, дурманливий, терпкий, стає лише ледь відчутним. Блейк відсувається і, розвернувшись, йде за двері, залишаючи мене одну.

Я не розплющую очей. Тільки тихо дихаю, відчуваючи, як усе обривається всередині. Сльози ллються знову, і навіть усвідомлення того, що колеги крадькома дивляться, мене не зупиняє. Не зникли, — розумію, відчуваючи, як у серці піднімається біль. Почуття нікуди не зникли. Хоч би як я намагалася себе обдурити.